Мені важко було ужитися з невісткою, а після того, як вона зрозуміла, що я нікуди з квартири вступатися не хочу, то вже не було життя й моєму синові

Вона завжди була невдоволена ні його зарплатою, ні тим, що він не хоче їхати на заробітки, щоб заробити на квартиру, ні тим, що я не хочу аби вони жили у мене.

У мене невелика двокімнатна квартира, але вона така крихітна, що там двом людям тісно. А тут вона хотіла жити і ще й донечка тоді мала рочок.

– Ваш син нас не може забезпечити, то ми мусимо якось економити, – казала вона, – То чого б вам не пустити нас до себе.

Я знала, що ця затія мені обійдеться великими нервами, але погодилася. То був рік суцільного невдоволення з боку Оксани – не так готую, не так дитину бавлю і порядки у мене доісторичні, посуд такий самий і пилососа нормального нема, а килими я викинути не хочу.

Я людина не різка. Але тут вже не витримала і сказала, що йшли на іншу квартиру, бо й мене від такого сусідства вже в медичній карті сторінок нема.

Якби я знала, що після цього Оксана мого Дмитрика вижене, я б ще терпіла, от чесно. Ну, як так, шість років разом жили і тепер отак все одним махом?

Але жити в такій атмосфері кожен день, коли людина всім незадоволена – то дуже важко.

Не знаю на що розраховувала Оксана, коли кидала мого сина. Може думала, що вона вискочить заміж за олігарха?

Але так її ніхто заміж і не взяв.

Онучці моїй вже чотирнадцять років, а Оксана й далі самотня. Зате мій син взяв собі жінку з дитиною і хоч вони живуть також на орендованій квартирі, але вже примудрилися взяти дольову участь і через кілька років вже мали готовий сирець і зробили ремонт.

То от вам і результат жіночої роботи – з Оксаною не було нічого крім докорів, а з іншою жінкою за такий самий час вже є готова квартира, що можна жити.

Оксана поки не знає, що Дмитро має власне житло, бо не знаю, що вже би виробляла, зате мою онуку вчить такому самому стилю життя, як і вона сама.

Варто Дмитрові взяти дитину до мене, як одразу вона виставляє, що їй модне треба купити. Так, дитині треба й одягтися й взутися. Але ж не в таке, що має бути певна емблема чи етикетка, бо то фірмове.

Якось я їй купила на день народження костюм, купу грошей віддала, спеціально питалася в продавчинь чи то модне і таке підлітки носять. Принесла і вже думала, що хоч раз вгоджу дитині. Та де там.

– Що то за мотлох? Та таке ніхто не носить!, – почала, що мати, що донька.

Вибачте, у мене пенсія і я склала дві докупи аби це купити, а тут така реакція? Хотіла встати і піти забравши подарунок. Але потім сказала:

– Ось адреса магазину, поміняєте на щось інше. Дякую за гостину і всього найкращого.

Пішла геть і потім за кілька днів прийшла питати продавчинь чи ніхто не вертав одяг, але вони сказали, що ніхто. Виходить, вона ходить в тому. А мені таке в очі казала.

Я все розумію, що вони самі та намагаються показати, що кращі за інших, але ж навіщо? Я заповім квартиру онуці, звичайно, і радо її хочу в себе бачити, проте не з такими словами і вчинками.

Невже Оксана не розуміє, яку вона картину світу закладає своїй дитині? Що з такими думками щастя в житті мати не будеш. От вона на своєму прикладі бачить, але висновків ніяких не робить.

Онука приходить, то навіть не питає, як я себе почуваю, а одразу чи маю я їй дати гроші, бо їй треба. Я даю сто чи двісті гривень, а вона так кривиться, наче я їй даю мізер.

Як далі вона житиме – я не знаю.

Історія основана на реальних подіях, імена та обставини змінені в інтересах головних героїв.

Фото Ярослава Романюка

Автор Ксеня Ропота