Мені зараз сорок п’ять років і я в тому оспіваному віці, коли я відчула себе красивою жінкою. Але проблема моя в тому, що мій чоловік перестав подобатися, хоч все життя було якраз навпаки

Ми з Дмитром познайомилися в інституті і одружилися студентами на третьому курсі. На п’ятому у нас вже був син і я взяла академку, а потім так-сяк відучилася, але по професії не працювала, бо з одного декрету переходила в другий.

Звичайно, батьки нам допомагали грошима, але все одно це ніяк не позначалося на мені, адже собі завжди в останню чергу щось купувала одягнутися чи поїсти, про салони краси взагалі мовчу, бо я їх не бачила років десять – чоловік фарбував та підстригав кінчики.

Спочатку він наче й нічого не говорив про мою зовнішність, але потім почав мені казати, що не має з ким на корпоратив піти, бо я ні одягнутися не вмію, ні фігури тієї не маю.

– Він тобі правду каже, – казала мені на те подруга, – Ти ж дивишся на себе в дзеркало, то що ти бачиш?

– Бачу, Тамаро, що ось тут на чолі, то зимові чоботи для Лесі, на голові куртка для Матвія, а на талії харчування на два місяці, про одяг вже мовчу. От що я бачу.

– Боже, боже. Тобі вже треба на роботу! Щоб мала свої гроші і ними розпоряджалася!

– А хто мене візьме? У мене ж ніякого досвіду, хіба дванадцять років декрету.

Хто ж мені допоможе, коли я сама собі не можу допомогти і лиш шукаю відмовки. Тому я почала шукати підробіток на неповний день, платили мало, але я вже могла щось на себе витратити. Не завжди мої покупки були вдалими, бувало, що мені не пасувало вдома те, що купила і я дуже тим переймалася.

– Молодець, – казала я своєму відображенню, – І так грошей нема, а ти ось таке купила! Тепер носи і хай на тебе дивляться!

З роками й досвід знайшовся і робота непогана. Я старалася і мене почали хвалити, і, знаєте, хоч я була й вікова працівниця, але й молоденькі теж ходили в декрет і випадали з робочого графіку, тому тут не вгадаєш, коли саме й ти працювати.

З роками я ще мала стійку думку, що я вже все, ніколи, щоб не робила, моя зовнішність ніколи не зміниться на краще. це мені так втовкмачив чоловік, що я просто автоматично за собою доглядала, щоб мати нормальний вигляд на роботі.

І одного разу я прийшла з чоловіком на корпоратив у нашу фірму, він крутив носом, все йому не подобалося. Здогадався запросити на танець. Але краще б не запрошував, бо все мені гундів, що він стомився і хоче додому.

Я так стомилася від цього, що просто дивилася по сторонах з ким підійти попрощатися. Погляд ковзнув по людях.

І тут я знову подивилася в ту сторону, бо від побаченого мені стерпли руки – я дивилася на наше відображення в дзеркалі і мене зупинила думка в моїй голові: «Яка гарна жінка, але біля неї такий огрядний чоловік». А друга думка освітила мій мозок – «Це ж я і Дмитро!».

Всю дорогу додому я мовчала, чоловік знову мав якісь претензії до мене, чи не так стала чи щось не те сказала – вже байдуже. Я думала про те, що тепер наші ролі помінялися і як я маю вчинити? Вести себе так, як чоловік в молодості?

Але робити зауваження, щоб він став кращим – це одне, але я не хочу аби він ставав кращим чи гіршим, в такому віці характер людини вже не зміниш. Мені здається, що я більше не хочу з ним жити.

Але як це пояснити дітям та друзям, мовляв, очі відкрилися? А друге питання – чи ділити майно, де жити, що буде з дітьми, куди вони будуть приїжджати?

Чи варто все це починати?

Фото Ярослава Романюка

Автор Ксеня Ропота