Моя донька майже 5 років жила в моєї рідної сестри в місті, вона тоді навчалася в інституті. Ми з чоловіком щомісяця давали Тетяні гроші, звісно, менші ніж за оренду, але ж Олеся – її племінниця. Щоосені я наймала сусіда, у нього машина є, везла з села сестрі в місто картоплю, буряк, моркву і цибулю, ще й постійно доньці давала з собою яйця, сметану, молоко домашнє. А коли моя донька закінчила навчання, сестра з чоловіком дуже розчарувала мене

Рідна донька моєї сусідки Людмили, Олеся, майже 5 років прожила у своїх родичів в місті – дядька та тітки, рідної маминої сестри.

Так склалося, що їхній син дуже рано одружився, пішов у самостійне життя і з батьками своїми, чомусь, не спілкується зовсім.

Тому подружжя живе лише вдвох у чималій квартирі, де багато вільного місця.

– Тетяна, якщо чесно, то й сама нам запропонувала, щоб Олеся наша у них жила. Ми з чоловіком моїм і на гуртожиток були згодні, це непоганий теж варіант, хоча там умови не найкращі були, звісно, але нічого, людські діти живуть же якось і навчаються добре, все ж насправді від людини залежить. Зійшлися ми з сестрою в ціні, на чверть нижче ніж на ринку нерухомості, і Олеся моя переїхала своєї до тітки. Ми з чоловіком думали, що так краще буде, адже наша донька буде під наглядом моєї рідної сестри. а це дуже добре, погодьтеся. Гроші за проживання я перераховувала Тетяні своїй щомісяця, навіть на час канікул, коли моя донечка по два місяці жила вдома, в селі, – розповіла мені якось Людмила.

Крім коштів за надану кімнату за проживання своєї доньки, Людмила щороку в сезон привозила до своєї сестри і плоди праці своєї сім’ї, наймала для цього машину, сусід тут її виручав: пару мішків картоплі, цибулі багатенько, моркви пару відер, капусту та червоний бурячок. Свої яблука і зелень, м’ясо і сало, варення і соління.

Якщо хто-небудь заперечить, що Олеся не сама це все їла, то ця людина зовсім не помилиться ні в чому, це й зрозуміло і так.

Але всі інші продукти для свого харчування дівчина купувала сама, в будинку тітки і дядька її не годували своїми продуктами, і нічого дівчині не готували.

Зате Людмила та її чоловік із задоволенням обдаровували своїх міських родичів екологічно чистими продуктами з свого городу та саду.

Якщо ціну на комунальні послуги хоч на пару гривень піднімуть, Тетяна довго не чекає, відразу збільшувала ціну за оренду рівно на таку ж кількість відсотків.

Дуже часто у Людмили з її чоловіком була думка орендувати доньці кімнату десь в іншому місці, але там, у сестри в квартирі, Олеся під наглядом була. Якось спокійніше на душі було у її батьків. Та й Тетяна вмовляла не раз сестру, що хай племінниця з ними живе, так казала усім буде краще.

Щоліта Тетяна разом зі своїм чоловіком, на правах благодійників, їздили в гості до Людмили з порожніми руками.

Шашлики, овочі та фрукти, баня, повні сумки гостинців по сезону. Їхали додому, в місто, орендодавці задоволеними донезмоги.

– Олеся навчалася, в місті залишилася. Вона там з чоловіком своїм майбутнім познайомилася, і до нього переїхала відразу після отримання диплома. Олеся і до нас його привозила кілька разів, дуже порядний та добрий хлопчина.

А восени в будинку Людмили пролунав дзвінок. Надія поцікавилася, коли Олеся привезе картоплю і м’ясо, і побажала побільше “тих вкуснячих та хрумких огірочків”.

– Я здивувалась. Сказала, треба – приїжджайте до нас в село, я пригощу, звичайно. Їхати всього 100 кілометрів, у них машина є, а мені для цього машину ще потрібно найняти. Тетяна відразу телефон поклала. Я думала, що зв’язок перервався, стала дзвінка чекати. І дочекалася. Подзвонив її чоловік. Він говорив, що ми ними покористувалися і все, забули. Він мені і слова не давав вставити. А ще чоловік сестри мені повідомив, що ми їм недоплачували всі ці роки. Виявилося, що в їх вартість оренди входило одне прання в тиждень, а моя донька Олеся користувалася пральною машиною частіше. Він там щось порахував, скільки коштує одне прання, помножив на тижні в році і на кількість прожитих років. І попросив оплатити до 20 числа суму, яку ми їм заборгували. Я була неймовірно здивована, просто вражена цим. Не могла повірити, що таке в житті буває.

– Я не стала у відповідь рахувати вартість усіх продуктів, які ми їм постійно привозили в місто з села весь цей час. Але і гроші віддавати відмовилася, – впевнено сказала мені Людмила. – Відтоді сестра з чоловіком з нами не спілкується. Спочатку мені було важко, адже це рідна мені людина, перебирала різні думки в голові, думала, що моя вина в цьому є теж. Потім я змирилася з цим, адже це її вибір, вона доросла та самостійна. Але образливо те, що вона розповіла все батькам і нашим родичам. Звичайно, по її розповіддям, ми в усьому винні, вона прихистила мою дитину у себе в домівці, а ми виявилися невдячними і дуже швидко забулися про її доброту. Але нехай Господь нас розсудить, я перед нею нічим не завинила, як виявилося, ще й таке буває в житті. Але шкодую лише про одне, краще б ми винайняли кімнату у чужих людей. Чужа людина ще вдячна буде, а своя рідна завжди лише в образі залишиться за доброту. І мені було б спокійніше з чоловіком, а то виходить, що я все життя буду щось винна своїй сестрі. Вона мені ще багато років згадуватиме про доньку.

Людмила, звісно, сумує, що сестра так вчинила недобре, ще й плітки рознесла такі. Шкодує, думає, що помилилася, можливо, і гроші варто було б віддати тоді.

А от я вважаю, що вона правильно вчинила. Хіба не так?

Фото ілюстративне.