Мої діти ніколи не цінували моїх зусиль. Зараз їм обом за 40 – але вони досі не можуть пробачити мені свого тяжкого дитинства.
Я довго сиділа і плакала, журячись про те, що влаштували мені діти напередодні свят. Мій син, який не був тверезим з кінця грудня, спустив усю зарплату на випивку і звернувся до мене по гроші на початку року.
Я дивувалася, як він примудрився витратити місячний заробіток всього за кілька днів, і переживала, як ми виживатимемо, побоюючись, що тепер він з’їсть усю мою пенсію. Візит дочки першого ж дня лише посилив мої переживання.
Вона приїхала з дешевою лампою – і вином і весь вечір критикувала мою нездатність забезпечити їй гідне дитинство. Я згадувала, як підтримувала її освіту та подарувала їй нашу сімейну квартиру, але вона все одно вважала, що я зробила недостатньо.
Все своє життя я невпинно працювала на двох роботах, щоб мої діти були одягнені та нагодовані. Навіть у важкі дев’яності ми вели гідний спосіб життя.
Ми не були багаті, але насолоджувалися маленькими розкошами на кшталт ковбаси у холодильнику та щорічних поїздок на море. Зараз обом моїм дітям за сорок, але вони продовжують звинувачувати мене у своїх уявних недоліках.
Я присвятила їм своє життя, віддаючи все, що могла – але їхні закиди досі переслідують мене. Щовечора, коли я лягаю спати, більша частина мене бажає не прокинутися наступного ранку, адже я вже безвихідно обтяжена тягарем їхньої невдячності.
