Моїй доньці скоро буде рік і я вирішила подзвонити своїй свекрусі, запросити на день народження внучки. З матір’ю чоловіка я не спілкувалася майже 2 роки, думала вона зрадіє, помиримося якраз. Я зараз дуже шкодую про свій вчинок

З моїм чоловіком ми живемо у шлюбі вже більше 3-ох років, а нашій донечці скоро виповниться рік.

Правда, сім’єю це назвати важко, на жаль – з чоловіком ми не розписані зовсім, адже жили ми в цивільному шлюбі.

Ні, у нас все добре з Олегом, звичайно, живемо як хороша та дружна сім’я, якби в паспорті була печатка і ми розписалися офіційно, не думаю, що життя пішло б по-іншому, але я дуже цього хотіла, для мене це важливо, напевно, більше морально, я мала б більшу впевненість в нашому майбутньому.

Після народження нашої донечки я дуже все таки сподівалася, що пропозиція руки і серця все-таки надійде мені від Олега. Та час швидко минає, все як і раніше, а змін у нашому житті зовсім немає ніяких

Дочка записана на мене, на моє прізвище, я отримую допомогу як мати-одиначка.

Я перестала вже навіть брати цю суму в банку, перевела на карту, адже знайомі касирки завжди підморгували, ставлячи мене в незручне становище, мовляв, як добре я влаштувалася у житті – отримую постійно гроші як одиначка, а живу зі своїм чоловіком, ні в чому собі не відмовляючи.

Мені важко пояснити їм, що я б з радістю вийшла заміж, але чоловік каже, що так буде краще, це ініціатива його. Мене Олег зовсім слухати не хоче, в цьому питанні, каже, що я не розумію, що поки так буде краще, а згодом і розпишемося ми.

Мої рідні батьки теж живуть в місті, відвідують нас в міру можливості, хоча не дуже часто, але у них і свої проблеми є, дякую їм, що з квартирою допомогли, для нас це неймовірна підтримка, зараз це суттєво.

А от матір мого чоловіка я бачу зовсім не часто, в останній раз років 2 тому мама мого чоловіка приїжджала.

Дзвонить вона іноді, звичайно, вірніше, чоловік зазвичай на зв’язку зі своєю мамою: раз в тиждень зателефонує своїй матері, черговими стандартними фразами обміняються і на тому й все.

Але мені дуже добре, я ні на що не скаржуся: зі свекрухою краще дружити на відстані, так у нас не виникає частих суперечок і непорозумінь, так, як буває у інших, хто живуть в одному домі разом, та й живе вона далеко дуже від нас, не наїздишся, ще й з малою дитиною.

Але в останній раз я на неї дуже образилася.

Випадково почула, як вона говорила своєму синові, моєму Олегові, що квартирка у мене дуже хороша, жінка теж наче нормальна, поживи, обдивися все, але в РАЦС не поспішай з нею йти, встигнеш ще у шлюбі пожити, спочатку придивитися до неї потрібно. Зараз молодь так швидко одружується, а потім дивишся – вже розійшлися.

Думаю, це вона мого чоловіка і налаштовує проти справжньої сім’ї, проти мене, але ж у нас зараз є дитина, скільки вже можна придивлятися до мене.

Я не раз намагалася поговорити серйозно про це з Олегом, він взагалі на цю тему говорити не хоче, каже, чого мені ще бракує, адже у нас і так життя добре, краще ніж у багатьох інших.

Чоловік переконаний, що я живу добре, адже я сиджу вдома з донькою, він забезпечує нас повністю, не гуляє, допомагає з дитиною постійно, а я можу в цей час відпочити.

Якось я вирішила сама зателефонувати своїй свекрусі, навіть запросити в гості, вона внучки ще й не бачила своєї зовсім.

Думаю, розтане бабуся, коли онучку побачить на день народження, адже їй скоро буде рік, поквапить сина одружитися зі мною – пора вже дати дитині прізвище батька, скоро будемо подавати заяву в садок. Я відразу радісно подумала, зроблю сюрприз для чоловіка, взяла тихенько номер свекрухи.

Ось тут і відкрилася мені дуже сумна правда, про що я навіть не сподівалася, про яку навіть важко уявити було: мама мого чоловіка була дуже здивована, не могла зрозуміти, на день народження якої внучки я її кличу.

Олег навіть не розповів своїй матері нічого, за цілий рік не знайшов часу, бажання або сміливості сказати власній матері, що він став батьком, а вона – бабусею.

Цілий рік! Що це? Він не бачить з нами в своє майбутнє? Не розумію, як так взагалі можливо?

З чоловіком я поки не говорила, навіть не знаю, що можна сказати такій людині, поки думаю, як краще вчинити. Олег про це мовчить, хоча його мама напевно йому передзвонювала, а може, ні?

Вже не знаю, чи хочу я такої сім’ї, в якій соромляться своєї власної дитини.

Що робити в моїй ситуації? Я вже взагалі сумніваюся, що чоловік нас любить і чи варто мені вже самій йти з ним до РАЦСу з ним?

Фото ілюстративне.