Можливо, моя думка про материнство змінилась після маминих слів.
Коли я задумуюсь над тим чому не хочу дітей, то згадую дитинство. Це був вівторок і мама як завжди забирала мене зі школи зі словами «Це буде особливий день». Ми поїхали в музей Мистецтв, потім їли морозиво у парку, катались на каруселях, словом, день був неймовірним, поки… ми не зупинились біля триповерхового будинку, де приймала клієнтів психотерапевт.
Кілька сходинок і ми біля її кабінету. Сюди моя мама приходила, аби розказати про свої почуття, поділитись думками та послухати доброї поради. Ця пані мала незвичний вигляд, довгу синю сукенку та великі окуляри. Та попри мої побоювання вона була досить милою та доброю.
Після невеличкої паузи мама промовила до мене: «Я знаю що ти дійсно любила свою няньку (маючи на увазі мою бабусю по маминій лінії), але для мене вона не була хорошою мамою. Я пам’ятаю її егоїстичною і холодною». Ці слова мені запам’ятались мені назавжди. Згодом мама почала говорити про усі погані риси моєї бабусі, згадувала про важкі життєві моменти. Коли я слухала ці слова, то не могла повірити своїм словам, адже я дуже любила свою бабусю і не розуміла чому мама розповідає про це «чужій» людині.
Мої спогади про бабусю були найкращими, адже я пам’ятаю моменти, коли приїжджала до неї на вихідних: ми малювали разом, дивились фільми, танцювали та гарно проводили час. Згодом, коли я подорослішала, то у мене склалась думка, що насправді стосунки між бабусею та внучкою можуть бути досить легкими та ненав’язливими.
Бо моя матір у дитинстві приділяла мені не надто багато уваги. А все через розлучення з батьком, яке призвело до того, що тепер мамі треба виконувати низку батьківських обов’язків. Я довго не могла розуміти чому весь час, коли мама виховувала нас з сестрою сама, то була настільки нервова та зла. А потім я збагнула, що у мами завжди було про кого подбати, адже заміж вона вийшла в 19, а у 25 появилась я.
Коли мама завершила розмову з психотерапевтом, то запропонувала і мені поділитись своїми думками. Мама залишила мене у кабінеті лікарки, а я не могла розповісти нічого про поганого. А насправді я могла сказати багато чого.
Ця зустріч відбулась 45 років тому, а і досі ставлю собі питання «Чи повноцінна я?», «Чи може життя має якийсь сенс?», «Чи правильно я вчиняю з тими чи іншими людьми?», «Як би я вчиняла зі своїми дітьми, якби мала їх?».
Усі відповіді на ці запитання досі залишаються лише в моїх думках та здогадках. Я не можу мати дітей і вважаю, що це моя доля. Так мало бути, адже я б не хотіла відчувати те, що відчувала моя мама все життя — постійну турботу про когось. Звичайно, що інколи я сумніваюсь у своїх діях, вчинках, словах чи думках, але я вільна.
Мені 54 і я вільна у своїх думках та не маю відчуття великої відповідальності за дітей, маю повне відчуття незалежності та великі успіхи в кар’єрі. Можливо, моя думка про материнство змінилась після маминих слів.
