Ми впораємося. Я ще не знаю, як, але впораємося точно. От побачиш.
Молода жінка схиляє голову коханому на плече. Він усміхається, притискає її міцніше до себе однією рукою й каже стиха:
– Ми впораємося. Я ще не знаю, як, але впораємося точно. От побачиш.
Вона піднімає очі на нього – повні якщо не закоханого захоплення, то абсолютної довіри. І шепоче так тихо, що мені доводиться читати з її губ:
– Я знаю.
Вони усміхаються одне одному, цілуються й прощаються Чоловік ще раз заглядає на спляче диво у візочку й поспішає за ріг сусіднього будинку.
Жінка дивиться через плече – дійшовши до рогу, чоловік обертається теж. Вони посилають одне одному повітряні поцілунки й ідуть у різні боки.
Я саме дочитую оповідання, коли коло мене на лавочку присідає хтось. Мені не треба піднімати очі, щоби побачити, хто це. Тому я заплющую їх і усміхаюся кутиками губ. Саме туди приземляються три гарячих поцілунки. Мій чоловік бере мою замерзлу руку й поспішає розтерти її у своїх, завжди таких теплих.
Надійка Гербіш «Теплі історії до кави»
