Михайло мав особливий зв’язок із бабусею, адже саме вона підтримувала його у всіх життєвих ситуаціях. І раптом бабуся захворіла.
Михайло був вражений, коли не стало його бабусі. Він за пару днів виріс із хлопчика в чоловіка. У дитинстві він проводив із бабусею літні канікули, купаючись у теплій свободі без шкільної роботи та обов’язків. Вона брала його в ліс по гриби, де вони захоплювалися своїми знахідками. – Бабуся, дивись, скільки я їх знайшов! – хвалився всім Михайло.
Поки він гордо показував бабусі свою знахідку, його пальці прилипали один до одного від дикої малини, яку вони завжди збирали разом. Коли він став старшим, йому подобалося довго спати після іспитів. Тільки аромат гарячих млинців піднімав його з ліжка, приводив до столу з полуницею, холодним молоком, чаркою млинців та мискою сметани.
Бабуся любила квіти, завжди наповнюючи їхню хату ромашками, синіми дзвіночками та невідомими луговими квітами, які збирала сама. Вона давала онуку втіху і підтримку, коли він переживав важке розлучення, ніжно гладячи його по спині і розповідаючи сувору правду про життя та втрати. Саме їй він уперше представив Ірину, свою майбутню дружину. – Слухайте свої серця, – порадила бабуся, обіймаючи їх обох.
Коли бабуся захворіла, Михайло залишився поряд із нею. Він чинив опір неминучості її смерті, намагаючись переконати її і себе, що вона видужає. Він опирався її бажанню поставити на могилі простий дерев’яний хрест – ця думка була надто болісною для хлопця.
Коли настав час, Михайло попросив своїх друзів зробити простий, легкий хрест. Він вибрав сонячне місце для її упокою та попросив свіжі квіти замість вінків. Наступного дня після поминок Михайло залишився вдома, прибираючи та наводячи лад у будинку, який вони колись ділили. Уві сні він знову був дитиною, бігав полями, а бабуся йшла за ним. Вона хотіла його виростити здоровим та щасливим.
Ставши дорослим, він зрозумів усю глибину кожного слова бабусі. За кілька днів Михайло зібрав квіти і акуратно розклав їх на свіжому кургані біля дерев’яного хреста. – Дякую тобі, бабусю. Я пам’ятаю… і пам’ятатиму кожну твою пораду,— прошепотів він, а добра і ніжна усмішка коханої бабусі залишилася в його пам’яті, коли він відходив від могили.
