Мила історія кохання
У нашому будинку, в першому під’їзді, живе сімейна пара. Настільки сімейна і настільки пара, що я ніколи не бачила їх поодинці, завжди тільки разом. Вони дуже старенькі, у всякому разі, їм на двох точно більше 150, і завжди ходять, тримаючись за руки, повільно і акуратно, і він завжди несе її сумочку. Я про себе кличу їх Шустрики.
Вони все завжди роблять разом. Він машину заводить – вона віником сніг обмітає і ганчірочкою скло протирає. Він сумку з магазину несе – вона його підтримує за лікоть. Вона в під’їзд заходить – він їй двері притримує і страхує, щоб на сходинках ганку не спіткнулася. Нерозлучники.
У них ще раніше була собака, коричнева спанієль, товста, флегматична і найдобріша, завжди підходила і тикалася носом мені в коліна і чекала, поки я їй почешу голову. Джуля звали. Гуляти вони теж ходили всі разом, а потім, коли Джуля захворіла, їх довго не було видно, і машина стояла спочатку вся в осінньому пилу, потім в снігу. Сусід-собачник сказав, що Джуля померла минулої осені, 16 років прожила.
Торчу сьогодні в вікні, чекаю, поки макарони зваряться. Дивлюсь – Шустрик йде. Один. Дуже пооовільна і ледве ноги переставляє, в арці сніжна каша і лід, бережеться. В руках кульок газетний. Ще не бувало такого, щоб він один, ніколи! У мене прям серце обірвалося, думки всякі дурні – вірус цей сраний, вік, та мало що…
А він дійшов до смітника і став кульок розгортати. Поооовільно, ретельно, ну вони завжди з дружиною такі, дуже повільні. Розгорнув – а там букет хризантем, пишний такий, яскравий. Він їх так розправив, бантик поправив і до під’їзду пішов. Навіть хода змінилася, п’яту швидкість врубав.
Напевно, сьогодні свято у Шустриків якесь. Хоч би так, і хоч би вони довше разом «шустрили», нехай повільно, ледве-ледве, але за ручки.
