– На що я житиму, якщо ви в квартиру в’їдете? – обурюється свекруха. Але це квартира мого чоловіка
Свекруха ламає комедію зі сльозами, серцевими краплями та серцевими ж нападами вже третій тиждень. Причина в тому, що ми з чоловіком повернулися до рідного міста і хочемо жити у квартирі, яка належить моєму чоловікові. До цього багато років квартира здавалася і гроші з оренди йшли свекрусі, а тепер лавочка закривається.
Ми з чоловіком почали зустрічатись ще в університеті. Почуття були сильними, взаємними, тому ми розписалися наступного дня після отримання дипломів. Пишне весілля вирішили не робити – з мого боку залишилася тільки далека рідня, з якою я до ладу не спілкуюся, з боку чоловіка – мама, яка не зазнала ентузіазму від повідомлення про весілля, і тітка, що живе на іншому кінці країни.
Перші два місяці жили зі свекрухою. Чоловік має свою квартиру від батька, але вона довгий час здавалася. Ось і на момент нашого весілля там ще жили люди, договір з якими минув лише через півроку.
– Незручно якось їх виселяти, у людей дитина. Вони ще й справно платять. Нехай доживуть до кінця терміну, а там вирішимо. Ви ж поки що й у мене можете пожити, – вмовила нас свекруха.
Півроку – термін невеликий, тому було вирішено, що не зриватимемо людей з місця. Зі свекрухою ми нормально уживалися два місяці, а потім чоловікові запропонували хорошу роботу в іншому місті. Ми вирішили, що тут нас нічого не тримає, бо і в нього, і в мене на той момент робота була така собі.
Ми зібрали дрібнички і за тиждень уже розпаковували речі в іншому місті. Там я теж знайшла собі роботу, у чоловіка все було як обіцяно. Свекруха залишилася при своєму – квартира продовжувала здаватись, бо ми провели в іншому місті цілих п’ять років.
Але коли у чоловіка закінчився контракт, йому запропонували менш вигідні умови, заради яких залишатися в такому віддаленому місті безглуздо. Тому ми вкотре зібрали речі, але вже для того, щоб повернутися додому.
Свекруха нас зустріла медовою усмішкою, яка трималася на її обличчі рівно доти, доки вона не дізналася, що ми плануємо таки зайняти квартиру, яка за законом належить моєму чоловікові. Тут обличчя знатно перекосило, коли вона зрозуміла, що джерело доходу випливає з рук.
– Ось навіщо так поспішати? Там квартира у старому будинку, кімнати маленькі. Вам би про нову квартиру замислитись. Зараз стільки розкішних варіантів з гарним плануванням. Можете іпотеку взяти, ви ще молоді.
– Ми про це думали, про іпотеку, себто. Ось в’їдемо у свою квартиру, накопичуватимемо на перший внесок.
– А чого вам тут не збирається на перший внесок? Ми ж вже з вами жили разом, чудово порозумілися, навіть не посварилися жодного разу.
Ми спробували пояснити мамі чоловіка, що, по-перше, ми тоді жили лише два місяці, по-друге, за минулі п’ять років ми з чоловіком уже подорослішали, обзавелися своїми сімейними звичками, і жити з мамою під одним дахом немає жодного бажання. Не тому, що вона якась погана, просто окрема сім’я має жити окремо.
– А я на що житиму, якщо ви в квартиру в’їдете? Ви ж не будете мені по десять тисяч щомісячно платити? – обурено заявила свекруха.
Звичайно не будемо, нам на іпотеку треба накопичувати. До того ж, з якої радості ми маємо їй щось платити? Вона ще молода жінка, їй ще навіть п’ятдесяти немає. Не інвалід, не хворіє, дітьми-онуками не обкладена. З якої радості хтось повинен її утримувати?
Я розумію, коли чоловік навчався в університеті, там треба було за навчання платити, здавання квартири було гарною підмогою. Хоча чоловік ще сам підробляв. Але наступні п’ять років свекруха просто забирала собі гроші, і їй ніхто нічого не говорив. Хоча ми з таким самим успіхом могли здавати квартиру чоловіка, а гроші відкладати на іпотеку. Вже більше мільйона зібралося б.
Із мешканцями вже домовилися, що вони за півтора місяця з’їдуть. Ми ж поки що живемо у свекрусі, але здається, що незабаром самі кудись переїдемо, бо це вже просто неможливо.
Мама чоловіка займається конкретним психологічним насильством – постійні сльози, істерики, будинки дихати неможливо від корвалолу та якихось інших ліків. Швидка допомога нашу адресу незабаром у чорний список занесе, бо їздять вони до нас через день, адже свекруха посилено симулює серцеві напади та інші хвороби.
Дуже пощастило, що чоловік на це все не ведеться, він чудово бачить, що на його мамі можна жодне поле зорати, як би вона не збідніла. І своє рішення він міняти не збирається – ми житимемо у його квартирі.
Швидше б уже минули півтора місяці і мешканці з’їхали. Ми ще спочатку думали, що не одразу туди переїдемо, адже треба буде ремонт зробити, але вже поміняли рішення – переїжджаємо одразу ж, а з ремонтом уже по ходу розберемося.
Слава Богу, що я вже знайшла роботу, бо мені не доводиться цілими днями вислуховувати скиглення мами чоловіка. Лише на цьому й тримаюся зараз.
