На церемонію прощання із чоловіком свекруха мене пускати не хотіла. Сцена була достойна театру, бо там тобі і волала і по стіні сповзала і двері перед носом зачиняла. Коли ж усе було скінчено і ми із сином зібрались додому їхати, брат мого чоловіка попросив поїхати і більше ніколи не повертатись. От знаєте, можливо, я б і увійшла у їхнє становище, поспівчувала, але тепер піду на все і вчиню так, як воно має бути.
На церемонію прощання із чоловіком свекруха мене пускати не хотіла. Сцена була достойна театру, бо там тобі і волала і по стіні сповзала і двері перед носом зачиняла. Коли ж усе було скінчено і ми із сином зібрались додому їхати, брат мого чоловіка попросив поїхати і більше ніколи не повертатись. От знаєте, можливо, я б і увійшла у їхнє становище, поспівчувала, але тепер піду на все і вчиню так, як воно має бути.
Мені ще на знайомстві свекруха сказала, що сина свого не віддасть. Мовляв, він надто важко їй дістався і не для того вона його рятувала і все життя возила по спеціалістам. аби віддати аби-кому в руки.
Олег тоді посміявся і все на жарт перевів, а я й собі посміхнулась, бо в моєму тодішньому кругозорі і життєвому досвіді не було прикладів такого фанатичного батьківства.
Однак, Павлина Ростиславівна не збиралась ні здаватись, ні відступати, бо ще до весілля тричі ледь нас не розлучила. Встигла і в домі моїх батьків сцену влаштувати, і мені наговорити зо три вагони “добрих слів”. Батьки відмовляли від того шлюбу, Олег присягався у любові і обіцяв, що мама прийме мене, а я кохала і таки пішла за нього заміж, бо коли ти юна і наївна, то віриш, що сила твоєї любові зруйнує усі перешкоди.
Ще й трьох років нашому сину не виповнилось, як Олег ховаючи очі збирав речі, бо ж мусив переїхати до мами жити:
— Тата не стало, мамі важко. Вона не переживе цієї втрати, якщо мене не буде поруч. Ти мене повинна зрозуміти, то не на довго.
Однак, і він і я добре розуміли, що він іде з сім’ї, бо мама його не відпустить від себе і її “слабке” здоров’я потребуватиме присутності синочка постійно.
Він таки пішов, я проводила його до дверей і не знала, що у вічність. Ми так і не бачились більше, адже я наступного дня поїхала до батьків в село, а він так і лишився поруч мами своєї, бо ж тій було вкрай важко, одиноко і лячно самій у квартирі.
Ми не з’ясовували стосунків, тому наступні три роки вільно спілкувались, він допомагав сину, я була його дружиною, ніби як. Могли поговорити про що завгодно, але тема спільного проживання не підіймалась. Мені те вже було й не цікаво, я мала своє життя, а він, можливо і думав щось, так мама б не дозволила.
І знаєте, про те що не стало мого чоловіка мені його родина сповіщати наміру не мала. Я випадково дізналась від куми, яка зателефонувала зі співчуттями. Син сам попросився зі мною попрощатись із татом, тож ми поїхали.
Свекруха влаштувала огидну сцену, не впускала у дім, волала, а коли я зайшла все ж, то сповзла по стіні і вже його брат прийшов просити мене піти. Однак, я таки відстояла панихиду і попрощалась із чоловіком. Можливо, я б і не пішла на те, що роблю нині, якби не от така зустріч і прохання брата чоловіка ніколи більше не повертатись.
Так, я вирішила все зробити, як повинно бути, а не по велінню серця, тож я стала претендувати на спадок разом із сином. Яким же був мій подив, коли я дізналась, що чотирикімнатну квартиру свою свекруха після того, як не стало чоловіка її, переписала на Олега, як подяку за те, що він її догледить.
От тільки вийшло так, що син пішов раніше і тепер вона підійняла усіх знайомих, аби лиш я відступила і не просила того, що належить мені за чоловіком.
— У тій квартирі все її життя. Там ще батьки її жили, май совість. – каже мені дружина чоловікового брата.
Але я не відступаю. Не мав мій син татка через бабусю, не мала я чоловіка через свекруху, то най хоч щось нам буде від нього добре. Зрештою, я не для себе, а для сина свого стараюсь.
От скажіть, хіба я не правильно роблю? Відступити, бо так буде правильно? А чи йти до кінця і таки зробити по-справедливості?
