Нахабність моєї дочки перейшла всі межі! Я вже не згадаю, коли востаннє їла гарячу їжу і спала більш як 6 годин

Коли я поглянула на себе в дзеркало, то мало не розплакалася. Я бачила у своєму відображенні дуже втомлену жінку, яка давно вже забула про те, що таке відпочинок і здоровий сон.

А як же тут виспатися, якщо всі домашні обов’язки лягли на мої плечі.

Кілька років тому моя донька вийшла заміж і народила чудову донечку. Вони з зятем вирішили на перших порах пожити у нас з батьком.

Ані я, ані мій Микола не були проти. Не знала я тоді, що зовсім скоро про це пошкодую.

Маринка навіть не збиралася дбати про дитину і про створення домашнього затишку. Готувала я, прибирала теж, та й з дитиною значно більше часу проводила, ніж її власна матір.

Все було нічого, поки мені допомагав чоловік, але 2 роки тому його не стало. Мені було дуже боляче, бо я кохала Миколу всім серцем. Він був дуже хорошою і доброю людиною.

Тепер мене нікому й було пошкодувати, нікому допомогти. Я сподівалася, що онучка підросте, і Маринка віддасть її до садочку, а сама знову піде працювати. Хоч грошей зятя їм вистачало, але часто мені доводилося годувати усю родину з власної кишені.

Не так все сталося, як гадалося. Донька завагітніла вдруге, тож ні про яку роботу й мови не йшло.

Після народження другої онучки мені стало ще важче. Я забула про те, що таке гаряча їжа, міцний сон і дозвілля. Натомість, моя Маринка жила в своє задоволення. Поки чоловік був на роботі, а я займалася домом і її дітьми, вона спокійно відпочивала собі, переглядаючи на дивані черговий модний журнал.

Крім того всього, я щотижня мала навідуватися до своєї старенької матері, яка жила в селі.

Їй важко було давати собі раду самій, але вона ніколи не скиглила, бо знала, що мені й так проблем вистачає.

– Доню, може кидай усе в тому місті і до мене переїжджай, – пропонувала мама.

– Я б із радістю, матусю, але як Маринка впорається без мене.

Я розуміла, що сама винна в тому, що донька виросла такою лінивою егоїсткою,  тож вірила, що тепер маю платити за свої материнські помилки, жертвуючи особистим життям.

– До речі, Наталко, я забула тобі сказати, що Роман повернувся в село. Матір його померла, от він і вирішив будинок її до ладу привести. Казав, що збирається тепер тут жити.

– А мені що до того? – схвильовано спитала я, пригадавши собі свої давні почуття до цього чоловіка.

– Він питав про тебе, казав, що хотів би з тобою зустрітися якось.

Роман – моє перше кохання, шкода тільки, що нерозділене. Він на мене не звертав жодної уваги, бо дівчата за ним натовпом бігали. Чула тільки, що він двічі був одруженим, але все якось безуспішно. Після того, як він переїхав закордон, я взагалі про нього й думати забула.

Увечері він таки прийшов до моєї мами в гості.

– Ой, Наталко, ти така ж вродлива, якою я тебе пам’ятаю з часів нашої юності.

– Ти мене хіба запам’ятав? – іронічно спитала я. – Та ні, яка там врода. Ми вже не молоді, а час ще нікого не пошкодував.

Того вечора ми довго розмовляли на подвір’ї за чашкою смачного трав’яного чаю. Він розповідав мені про те, що його сімейне життя не склалося, хоча образи на своїх колишніх дружин він не тримає.

Одна його зрадила, а інша – просто виявилася не тією, яка була йому потрібна. Від першого шлюбу у нього залишився син, але той працює в Італії, тож бачить він його нечасто.

– А в тебе як життя склалося? – спитав мене Роман.

І тут мене понесло. Мабуть, тому, що моїми справами вже давно ніхто не цікавився. Я розповіла йому усе про те, як важко мені живеться, як використовує мене власна донька.

– Якийсь глухий кут, ти розумієш? Вона нічого не хоче робити, а моїх сил скоро забракне на все це, – говорила я.

– Й справді, ти там, наче Попелюшка якась. Не хвилюйся, я щось придумаю. В біді тебе не залишу.

Наступного ранку Роман відвіз мене додому. Я запросила його в квартиру на чай, але він відмовився, допоміг лише занести важкі сумки.

Марину не цікавило нічого, окрім того, хто той чоловік, з яким я прийшла. Я відповіла, що це сусід бабусі, і поспішила закрити цю тему.

Роман не збрехав мені, коли обіцяв, що вигадає якийсь план. Все було просто: я виходжу за нього заміж,  і він забирає мене жити до себе.

Спершу я сумнівалася, чи варто це робити, але чоловік ніколи не був мені чужою людиною, не дарма кажуть, що давні почуття не ржавіють. Та й до матері 2 кроки. Зможу постійно піклуватися про неї.

За тиждень я тишком-нишком зібрала усі свої речі. Наступного ж ранку в двері зателефонував Роман.

Він зайшов впевнено, наче до себе додому, зайшов до моєї кімнати і почав демонстративно виносити з квартири мої валізи.

Марина вскочила з дивану на рівні ноги і закричала:

– Мамо, що відбувається? Хто ця людина?

– Нічого особливого не відбувається. Я просто виходжу заміж. Можеш за мене порадіти, – спокійно відповіла я.

– Та що ти таке кажеш? Збожеволіла вже зовсім? Ти про онуків своїх подумала?

– Подумала! І пригадала собі, що у дітей є матір, яка сама може про них потурбуватися.

– Якщо ти вийдеш зараз за поріг цієї квартири, то більше ніколи їх не побачиш! – кричала Марина.

На мить мені стало страшно, але я твердо вирішила, що більше на провокації доньки не поведусь. Я мовчки закрила за собою двері і спустилася до автівки.

Розплакалася вже дорогою до села. Роман заспокоював мене і казав, що Марина погрожувала мені лише тому, що злякалася відповідальності, яка на неї чекала.

Не минуло й тижня спільного життя з чоловіком, як я знову відчула себе людиною. Виспалася, від’їлася, відпочила – навіть помолодшала на кілька років.

Роман ставився до мене, як до королеви, ще й матері моїй допомагав, як рідній.

Звісно, в глибині душі, я дуже хвилювалася за своїх дітей та онучок, але вже за місяць на порозі мого дому з’явився зять.

Сказав, що дівчатка дуже за мною сумують, а Марина, на жаль, досі сердиться.

Не знаю, чи помиримося ми з нею ще колись? Тепер до мене лише її діти та чоловік навідуються на вихідні. Я й не проти. Хоч онуків можу бачити, та й для зятя тарілки борщу мені не шкода, бо він все жаліється, що дружина його не годує.

Права я, чи ні, але нарешті можу жити, як жінка, а не як домогосподарка.