Найбільший жаль мені від того, що я сама йому допомагала в цьому. Ні, щоби відмовити, сказати, що у сорок років мама не потрібна йому. Тепер хоч вовком вий. а що робити не знаю

Найбільший жаль мені від того, що я сама йому допомагала в цьому. Ні, щоби відмовити, сказати, що у сорок років мама не потрібна йому. Тепер хоч вовком вий, а що робити не знаю.

Ми із чоловіком разом уже двадцять років. Жили увесь цей час щасливо, ростили своїх трьох діток, дім будували. Були свої негаразди, тоді здавалось – ой які великі, а нині я розумію, що дитячий садок.

Максим – чоловік мій, виріс сиротою у притулку. Після того, як школу закінчив, пішов навчатись на токаря, а потім на завод до нас працювати. Я ж була помічником бухгалтера, щойно після інституту, перша робота. Там ми із ним і познайомились, згодом, поєднали свої долі.

Батьки мене відмовляли від того шлюбу. Мама переймалась, що він не мав перед очима доброго прикладу, як жити у сім’ї. Тато мав свої причини. Переконував, що Максим не надто хороша партія, адже не знає, що таке робота домашня дрібна.

— Ти з одного світу, а він геть із іншого. Ти будеш головою родини, а не він. Ти дуже пошкодуєш доню, не поспішай.

Однак я кохала і добре бачила, що всі страхи батьківські надумані. Прожила ці роки я за чоловіком, мов за стіною кам’яною. У мене дві доньки ростуть і я завжди бажала їм такої ж пари, як сама маю. Але не зараз, не після того, як усе змінив отой дзвінок телефонний.

Якось ми передачу із Максимом дивились про чоловіка, який у зрілому віці знайшов свою сім’ю. Після перегляду Максим довго ходив задумливим, а потім сказав, що й сам би хотів спробувати дізнатись, чого потрапив у сиротинець.

Я в усьому йому допомагала. Ми разом їздили, розпитували, шукали. Три роки нам знадобилось, аби таки отримати адресу його матері. Зателефонували сільському старості, залишили свій номер телефону, попросили, аби мама Максима нас набрала.

Саме той дзвінок і змінив усе. Аріна Іоанівна нас набрала того ж дня. Крізь голосне хлипання ми могли лиш розібрати: “Нарешті ти знайшовся, синку. Я все життя тебе шукала”. Поговорити нормально у них не вийшло, обоє були захлипані, наступного дня ми вже їхали із подарунками у село, що знаходилось за триста кілометрів від нашого дому.

Нас очікувала досить таки приваблива жінка 65 років. Вона жила у гарному будинку із прекрасним затишним двором. У тому, що вона мама мого чоловіка можна було й не сумніватись, адже обоє мали одне обличчя.

Зустріла вона нас тепло, довго ми тоді сиділи і розмовляли. Історія банальна: її батьки не дозволили залишити Максима, адже були шанованими у селі учителями і про те, що у них онук так рано з’явився не хотіли навіть чути.

— Це зараз я за себе можу постояти. А тоді? Коли виповнилось 18 пішла тебе шукати, але на мене ніхто й дивитись не захотів. Таке відношення… сказали, що ти вже чийсь син.

У Аріни Іоанівни більше дітей не було, хоч і була вона тричі заміжня. Мій чоловік зі статусу сироти раптом став єдиним улюбленим і довгоочікуваним сином. Саме тоді я і втратила свого Максима, напевне.

Три роки минуло відтоді і я вже серйозно задумалась про розлучення, адже не можу більше цього терпіти. Усе що чоловік заробляє він витрачає на свою матусю.

— Як я мрію побувати в Єгипті, – каже йому замріяно.

І все, вже наступного дня позичивши у друга гроші він повіз мамусі своїй путівку.

— Ти натерпілась за все життя. Я так хочу тебе порадувати.

Так у неї з’явилась нова пралка, скороварка, кавомашина і швейна машинка. І це я не рахую того, що вона приїздить до нас якраз після того, як чоловік зарплатню отримує і тягне його у торговий центр. Нове пальто – будь-ласка. Туфлі за три тисячі – син радий старатись. Мамі треба в салон? Та без проблем.

А це “мама” натякати почала на те, що їй авто потрібне. От прямо край жінці під 70 років за кермо захотілось. “Маленьку таку, червоненьку і щоб кермо було із блискітками” – муркоче під милий бік.

Я горою стала проти. Мало того, що третій рік годую сім’ю, тягну усе на своїх плечах, а тепер що, ще й авто купувати? Про те що у нас донька старша у випускному класі я мовчу. Максим уже давно про дітей забув.

А він слухає мене, тут згоден, головою киває, а варто тій Аріні на порозі з’явитись, як усе, пропав чоловік. Голова не варить. На устах оте чарівне “мама”, в очах дитяча любов і повна відсутність розуміння ситуації.

Я вже просто на межі. Ніякі слова йому не допомагають, а балакати із свекрухою намарне. Та роблить вигляд, що не розуміє мене, ще й плакати починає театрально, аби син пожалів.

От як мені бути? Може дасть хто пораду? Як мені сім’ю урятувати?

Шанс є?

11,10,2023