Не для того ми багатсва настарали, аби ти привів нам бідну невістку

– Колись він повернеться до тебе, – сказала стара циганка заплаканій Ярині в той день, коли на Володиному подвір’ї грали весільні музики.

Дівчина лише махнула рукою. Не вірила…

– Розпитала в людей про твоє кохання. Бідне воно. А, значить, тобі не потрібне, – злостилася Денисенчиха.

– Мамо, не вам з Яринкою жити. Я кохаю її, – захищався Володя.

– Яринка… кохаю… Дурниці! І освіти у неї немає.

– Поки що Яринка працює санітаркою в лікарні. Пізніше в інститут буде вступати.

– Їй до інституту, як… І, взагалі, не для того ми з батьком добра настаралися, аби ти привів бідну невістку.

– Я не збираюся жити в селі.

– А де? У місті в гуртожитку зі своєю Яриною? Якщо зв’яжеш з нею життя, ні нашого благословення, ні весілля, ні допомоги, нічого не отримаєш! А ні… то, може, й про хату в місті подумаємо.

Володя гадав: з батьком порозумітися буде легше. Але той навіть слухати не хотів.

Шкода було з Яринкою розлучатися. Добра, вродлива, розумна. Не її вина, що батько пoмeр, коли зовсім малою була. Мамі, простій колгоспниці, важко раду давати. Тому й пішла Ярина після школи на роботу.

Дівчина щосуботи приїжджала з обласного центру додому. А Володя щовечора – до неї. Цього вечора коханого не дочекалася. І наступної суботи – також. Уже й місяць минув, і другий.

У неділю вранці зібралася до району, хрeсну з днем наpoдження привітати. На розі вулиці, де жила хрeсна, було фотоательє. Ярина любила зупинятися біля вітрини, де викладали найкращі світлини. Зупинилась і тепер. Глянула й стерпла. На кольоровому фото – Володя з незнайомою дівчиною. До хрeсної прийшла із заплаканими очима.

– Не побuвайся, Яринко, – втішала та. – Ще зустрінеш свого судженого. До речі, зі мною працює жінка, родом з села, де той хлопчисько живе. Поцікавлюся, що там.

Коли поверталась назад, знову зупинилася біля вітрини. Здавалося, незнайомка насміхається з неї, мовляв, скільки не стій біля чужого щастя, все одно твоїм не буде.

Хрeсна, як і обіцяла, розпитала у співробітниці про Володю. Та знала його родину дуже добре. Жили по-сусідству – через три хати.

Денисенчиха раділа: син узявся за розум і залишив своє бідне кохання. Його наречена Галя – донька агронома. Майбутні свати за дружньою чaркою дійшли згоди: збудують у складчину молодим хату в райцентрі. Тим паче, Галя там працює в школі. І Володя знайшов роботу – водієм керівника одного з підприємств.

– Син тепер біля начальства, – хвалилася Денисенчиха.

Навесні Володя з Галею відгуляли весілля. А влітку взялися за будову. Хата виросла швидко. Її обгородили височенним мурованим парканом. Щоразу Ярина проїжджала автобусом мимо помешкання колишнього коханого. Свати купили старе обійстя біля центральної дороги, аби звести дітям будинок у престижному місці.

В інститут Ярина не вступила. Закінчила медичне училище. Влаштувалася медсестрою в поліклініку. Вийшла заміж за Юрка – не красеня, зате з квартирою і майстром на всі руки. Юрко був неговірким. І не надавався до романтики. Кохав дружину душею. Кликав Яринкою. І не знав, що цим ятрить її спогади. Так називав її Володя. Цей зрадливий хлопчисько не йшов ні з серця, ні з голови. Немов поселився у якомусь таємному закапелку Ярининої душі.

Коли наpoдився син, а потім донька, місця спогадам про Володю залишилося зовсім мало. А Юрко… Не спав ночами, коли діти хвoрiли. Колисав, носив на руках. Навчився готувати каші-чаї.

– Не чоловік, а золото, – хвалила Яринина мати зятя. – Тепер таких мало. І в техніці тямить, і в хатніх ремонтах. Діти ще малі, а він їм вже на квартири заробляє.

Ярина з Юрком віддали заміж доньку, одружили сина.

– Ось і настала друга молодість, – жартувала на роботі. – Залишилися з Юрком самі.

– Насолоджуйтеся моментом, Ярино Петрівно, – мовила санітарка Зоя, смачно позіхнувши. – Мої доньки мало не кожного вихідного внуків приводять. Та й серед тижня часом буває.

То в них забави, то справи, то ще щось… Ні одна, ні друга не хоче до свекрухи малих вести.

Юрко зaхворів раптово і швидко згас. На сорок сьомому році Ярина oвдовiла.

У двері кабінету постукали.

– Можна? – розгубено запитав чоловік з букетом квітів.

– Марії Іванівни немає. Вона прийом пацієнтів сьогодні закінчила, – сказала Ярина, прийнявши незнайомця за відвідувача поліклініки.

– Я шукаю не лікаря, а Ярину… Петрівну. Медсестру.

– Це я.

– Не впізнаєш… те?..

– Ні.

– Я – Володимир. Денисенко. Хотів би поговорити.

Вона не знала, що відповісти. Він нарешті здогадався віддати букета.

– Може, в кафе підемо? Тут якось…

– Яка в тебе справа?

– Чув, ти стала вдoвoю. Я також удiвець. Вже більше року. Син з невісткою далеко. Жити самому не дуже… І кого-небудь в хату не хочеться приводити. Маю господарку, бізнес. Деяким жінкам тільки цього й треба. А ти… Ми ж колись… Ми могли б… Ну, ти розумієш… Сама доля нас вирішила звести знову.

Володимир багато говорив. Ярина слухала неуважно. Їй хотілося, аби він замовк і швидше пішов. Вона не впізнала у цьому чужому чоловікові хлопця, якого колись кохала і який довго жив у потаєминах її душі.

– Що ти думаєш? – запитав.

Пригадала слова старої циганки.

– Пізно ти прийшов, Володю.

– Досі ображаєшся? Коли це все було?! Я ще загляну котрогось дня…

Букет лежав на столі. Ярині подобались білі троянди. Але ці, подаровані гостем з минулого, виглядали сумними і холодними.

Заглянула санітарка Зоя.

– Ви ще на роботі, Ярино Петрівно? Мені б прибрати.

– Уже йду. І… тут квіти забули. Візьміть їх собі.

– Які гарні! Багато. Можемо поділитися.

– Не люблю троянд. Колючі…

Ольга ЧОРНА.

За матеріалами видання Наш День