Не думай її сюди з животом привести, – категорично мовила матір. – А ще краще – розлучися! Скажемо, що дитина не твоя
Тільки матері не повернеш
Він уже забув, коли нормально спав. Не любив ночей. Не любив холодів. Не любив дощів. Чекав ранків і погожих днів. Неквапом пив чай. Слухав новини. Збирався і йшов у скверик, що неподалік. Сідав на лавку. Ніхто не звертав уваги на пенсіонера, який вже довгенько «чергує» тут. Вранці всі кудись поспішають.
Стрілки годинника добігають до дев’ятої. До будинку через дорогу під’їхала срібляста автівка. З машини вийшов статний чоловік. Розміреною ходою рушив до дверей офісу.
– Доброго ранку, сину, – прошепотів сивий дивак.
Ще трохи посидів. Вдивлявся у великі офісні вікна. Потім, за звичкою, йшов до газетного кіоску, де торгувала пані Зося, також пенсіонерка. Говорили про ціни, політику. Уже й час додому. Попереду день, вечір і довга ніч.
Про Євгена Львовича тепер ніхто й не згадує, а колись він був гарним і заможним. У молодості трохи свистав вітер в голові, тому й поспіхом одружився на сільській дівчині Василині. Познайомилися, коли був на практиці. Називав її Веселинкою – за веселу вдачу.
Коли сказав батькам, що хоче одружитися, ті навідріз відмовилися бачити сільську невістку в своїй родині і квартирі.
Розписалися в сільраді. Євген жив у місті, закінчував інститут. Василина залишилася в селі. Щосуботи приїжджав до дружини. В неділю – назад. Село пліткувало, з якого це дива чоловік не забирає Василину до себе. Діставали Василинину матір: чому та коли?.. Жінка відмовчувалася.
– Бідна Катерина, – перешіптувалися в селі. – Рано овдовіла. Малу сама на ноги ставила. А тепер і у Василини щось не ладиться.
– Свати сюди навіть носа не показують. Гордують сільською родиною.
– Та яка їм Катерина родина?
Коли Василина зaвaгiтніла, Євген повідомив батькам новину.
– Не думай її сюди з животом привести, – категорично мовила матір. – А ще краще – розлучися! Скажемо, що дитина не твоя.
– Але ж це – неправда!
– Вибирай: або селючка, або робота і кар’єра, – втрутився у розмову батько. – Якщо не спам’ятаєшся, поїдеш працювати зі своїм дипломом в глухомань. Тоді, може, життя навчить.
– Євгене, в мене і так серце розболілося через твою женячку, – витерла уявну сльозу матір. – А тепер ти взагалі хочеш мене довести.
Після тієї розмови на Євгена напали тяжкі роздуми. Не міг уявити себе в глухомані. І про автівку, яку обіцяли батьки подарувати після закінчення навчання, треба буде забути. Може, спробувати пояснити Василині, що розлучитися треба для того, аби не заслали на край світу? А потім буде видно, як все складеться.
Розмова була важкою. Василина розуміла: у неї вже майже немає чоловіка, а у ще ненаpoдженої дитини – батька.
Євген отримав і гарну роботу, і нове авто. А Василина наpoдила сина. Деякий час потай їздив до колишньої дружини. Батьки ж зводили для нього заміський будинок. І очікували достойної невістки.
Руслана не вельми влаштовувала Євгенову матір. Вередлива і пещена. Але від її батька в місті стільки залежить.
Після одруження з Русланою Євген навідувався до сина дуже рідко. А згодом викреслив Василину з Тарасом зі свого життя.
– Євгене Львовичу, тут якийсь хлопець проситься до вас. Батьком називає, – повідомила збентежена секретарка.
– Хай зайде, – махнув рукою. – Може, якийсь юний нахаба байку придумав, аби щось випросити.
Він не впізнав у цьому підліткові свого сина. А той тихо мовив:
– Я – Тарас. Допоможіть мамі. Вона хвopа. Крім вас у нас… нема нікого.
– Нині допоможу, а завтра всі будуть мої кості обсмоктувати. І, знаєш, є такі хвоpoби, що не виліковуються. Як у твоєї матері.
Хлопець опустився на коліна і заплакав, як мала дитина.
– У мене нікого, крім неї… нікого. Допоможіть.
– Встань з колін і йди звідси, – сказав різко.
Він назавжди запам’ятав той погляд, яким окинув його син. Там були розпач, біль і безмежна зневага.
Його не цікавила доля Василини. Бо в самого все так закрутилося. З Русланою розлучився, коли випадково дізнався, що зробила aбopт. Після цього жив «на віру» з секретаркою. Коли та захотіла оженити його на собі, розрахував з роботи і з коханок.
…Василини не стало невдовзі після Тарасового візиту до Євгена, а Катерина злягла. Хлопця віддали до інтернату.
Йому довелося завойовувати авторитет серед нових однокласників. Бувало й кулаками. Здобув і прихильність вчителів, бо добре вчився. Тарас дуже хотів отримати освіту, мати гарну роботу і гроші. Щоб ніколи нічого ні в кого не просити. От тільки матері не повернеш.
Євген побачив сина у новинах місцевого телебачення. Тарас виступав на бізнес-форумі.
– Ого, – мовив сам до себе, – директор товариства, яке займається виготовленням… Далеко пішов.
У самого також все пішло. Довелося продати заміський будинок, аби розрахуватися з боргами. Почав власну справу – зазнала краху. Потім відкрив другу – «кинув» партнер. Чималих грошей коштували дві батькові опеpaції. Але це не врятувало. Потім занедужала матір. Лікарні, дорогі медикаменти. Також не врятувало. Допрацював до пенсії в скромній установі.
З минулого життя залишилася батьківська квартира майже в центрі міста. У теперішньому житті – порожнеча. Завів було кота, але той утік.
Ще й шістдесяти п’яти немає, а почувається так, наче сотню за плечима волочить. Можливо тому, що в хаті ні людських голосів, ні сміху, ні свят. А, може, від того, що не спить ночами і боїться помepти на самоті. Якби він тоді не вигнав Тараса з кабінету і допоміг Василині, у нього був би син.
…Стрілки годинника добігали до дев’ятої. Під’їхала срібляста автівка. З машини вийшов статний чоловік.
– Доброго ранку, си…
Різко закололо біля сepця. «Тут би й помepти», – майнуло в Євгеновій голові.
Відпустило.
Автор – Ольга Чорна
За матеріалами видання Наш День
