Не повторюйте таких помилок з вашими дітьми.
Історія про тих, кому зараз за 40, а то й за 50
На невеликому підприємстві проходить зустріч з психологом. Ми всі віку 35-40 років, психологиня — дещо молодша. Наостанок запитує:
– Маю до вас одне запитання: про кого із вас в дитинстві піклувалися батьки?
Ми перезираємося між собою, підіймаються несміливі руки:
– А кого із вас в дитинстві любили?
Очі донизу — одна-дві три руки вгорі.
– А бабуся рахується? – несміливо цікавиться мій колега.
Так, про нас піклувалися. Так, нас виховували. Але любов — це інша річ, любов безумовна, просто за те, що ти є, що я можу тебе обійняти, поцілувати — такого поняття тоді не існувало. Тебе могли любити, коли ти був чемним і слухняним, коли добре вчився, “не соромив перед людьми” і “тобою можна було пишатися”.
Мені 15, я кручуся перед дзеркалом і збираюся на перше побачення. Питаю в мами:
– Мамо, я гарна?
– Ні, але ти — симпатична, і хтось колись тебе неодмінно покохає.
І от я вже навмисне зустрічаюся з 17-річним хлопцем, якого так не люблять батьки. На зло їм. Та з ним можна бути собою. І скоро я вийду за нього заміж. Невдалий вибір. Та це вже в минулому.
Якщо ви не впізнали в моїх розповідях себе — я дуже за вас рада. Якщо ж впізнали — теж нічого страшного: ви давно дорослі та зробили висновки й не будете повторювати їх ще раз. Чи винні батьки? Ні — їх виховували у ще складніші часи.
Найважливіше — нікого ні в чому не звинувачувати. Сьогодні ви — дорослі, ви — батьки. Та вже наші літні батьки хочуть від нас тієї самої безумовної любові, якої… нас не навчили, нам не дали. Та ми вміємо піклуватися, давати гроші… Як і вони у свій час.
Не повторюйте таких помилок з вашими дітьми. Все ще можна виправити. Вчіться любити себе, аби ви мали що віддавати…
