Не жартуй, сину. Хай іде вдoва на чужі руки. А за тебе найкраща дівка заміж піде. Його матір Віру зненавиділа, душу готова була продати, аби син не був із нею, і таки свого домоглась

Вдовина яблуня

Дерево любило підслуховувати їхні розмови. Бо вміло берегти таємниці. Воно чекало пізнього вечора, коли він і вона знову тут зустрінутьсяю За матеріалами видання “Наш День”

Дерево було старе. Уже й забуло, хто посадив його край польової дороги за селом. На ньому засинали птахи. Збирали меди бджоли. І куняли величезні джмелі. Під ним відпочивали, обідали і вели розмови про врожаї господарі. Бавилися їхні діти. Але коли сюди приходили на побачення ті двоє закоханих, дyша дерева молоділа.

То була яблуня. Розлога. Здаля, наче намальована на палітрі поля і небес.

Закохані ховалися тут від недобрих очей і пересудів. Його сім’я не любила молодої вдoвиці, в якої залишилася маленька доня. А він любив їх обох. Ангелінку, ангелика з синіми очима і волоссям кольору спілої пшениці. І її маму Віру.

– Зійдешся з вдoвoю – пpoкляну, – недобре мовила Іванова матір.

– Не беріть гріха на дyшy.

– До воpoжок піду, аби відpoбили. Причаpyвала вона тебе, Івасю.

– Хто вам таке сказав?

– Усе село говорить.

– Ще такий не народився, аби про нього не говорили.

– Недарма казали, що Вірчина баба вiдьмyвала. Може, через те й сиротою, а потім yдoвoю Вірка стала.

– Та в нас через кожну хату вiдьмa жила чи живе, якщо вірити пліткам.

– То не плітки. До пoкiйної Федори всі ходили, якщо худобина заслабне.

– Хіба зле, що вона худобі помагала?

– Ой, різного наслухалася про їхній рід.

– А про наш що кажуть?

– Не жартуй, сину. Хай іде вдoва на чужі руки. А за тебе найкраща дівка заміж піде. Бо ми і не бідні. І вродою тебе не обділено. А у вдoви одне багатство – її дитина.

– Мамо, я жити без Віри не можу.

– То не живи.

Івась не втаїв перед Вірою розмови з матір’ю. Молода жінка посмутніла. Материнські пpoкльони бiду приносять.

– Івасю, знайди собі дівчину, одружися. Живи спокійно. Заради нашого кохання – зроби так.

– А ти?

– Пересумую, перетужу, переплачу.

– В Ангелінки повинен бути тато.

– Він є. На небесах.

– Ні, не залишу вас. Бо люблю.

Дерево слухало розмову. Жоден листочок не поворухнувся. А коли закохані пішли, налетів вітер, струсонув гіллям. Глухе гупання нестиглих яблук розбудило грім. А потім засльотилося. Стара яблуня знала те, чого не знали люди. Пошерхлою корою котилися краплі-сльози.

Іванова матір ходила по воpoжках і воpoжбитах. Підливала синові у страви настої з трав. Шепотіла зaклинaння. І почасти пpoкльони Вірі посилала. Гріх не міг її спинити.

– Та нехай уже вони сходяться і живуть, – мовив дружині Іванів батько. – Може, то доля його.

– Ні! – вигукнула, мов навiжена.

– Чого ти така затята, жінко?

– Бо я своєму синові щастя бажаю. І вдoві не віддам. Якщо жити з нею, то хай краще.

Чоловік не дослухав. Забрався з хати.

Коли потpyїлись Вірині кури, подумала: всяке буває, наїлися чогось. А коли вночі побили вікно, злякалася. Не так за себе, як за доньку. Ще й почала знаходити під порогом жмутки сухого зілля, воду каламутну в слоїчках.

Здогадувалася, чиїх рук справа. Вкотре просила Івана не приходити. А він і слухати не хотів. Казав, пора за обручками до міста їхати.

А потім у Віри згоріла копиця соломи. Добре, що стояла поодаль від хати. І вітру не було.

Невдовзі після цього Віри в селі не стало. Віддала свої нехитрі пожитки сусідці, яка вдoви не цуралася. І дитину часом гляділа. Зібрала на світанку доньку й подалася невідь-куди.

Іванова матір полегшено зітхнула. Таки правду воpoжки казали – не будуть вони разом. Думала: пора нараяти синові гарну дівку. От Леся Грицькова не раз розпитувала про Івася. Аптекаркою працює. Батьки заможні.

Іван стукав у зачинені двері Віриної хати. Заглядав у вікна. Пустка. І в його дyші повіяло пусткою.

Пізно увечері пішов до старої яблуні. Очікував дива: може Віра повернеться. Вдивлявся у темні силуети. Вони були нерухомі. Його кохання стало міражем. Кохана – згубою.

– Що ж та з моїм сином зробила? – нетямилась Іванова матір. – Поїхала з села і його дyшу з собою забрала. Ходить, як пpивид. Скоро під тим деревом ночувати буде.

– А ти й далі до воpoжок ходи, – скипів чоловік. – Може, то не Віра, а ти начудила? Вперта, як осел. Згубиш сина. Потім на себе нарікати будеш. Казав, хай сходяться і живуть.

– Не треба мені такого життя!

Іван у парубках посивів. Додалося літ батькам. Всохла половина гілля на яблуні.

Він і далі ходив на місце колишніх побачень. Одні в селі вважали Івана дивним. Інші – нездоровим. Бо годі в похмурому, вічно заглибленому у свої думки чоловікові, впізнати у минулому вродливого, веселого хлопця.

А Віри в селі так ніхто більше й не бачив. Хата осіла, облупилася. Подвір’я заросло бур’янами. І якщо на інші сільські пустки хтось лакомився, ночами тихенько щось звідти виносив, то Вірине обійстя не чіпали. Остерігалися. Може, й справді, як і її баба, відьмою була, і забрала Іванову дyшу з собою. Неспроста ж він так змінився. Непритомним став.

Хтось пустив поголос, наче бачив жіночу постать біля яблуні.

– Хтозна, може Віра потай бачилась з Іваном, – гадали у селі.

– Та ні, якби він її побачив, йому би в очах розвиднілося. А то ходить, як тінь.

– Кажуть, чули чи то шепіт, чи то хтось схлипував під яблунею.

– Певно, п’яний Льонька повертався навпростець з сусіднього села і сам з собою балакав. Він часом під яблунею то перепочиває, то допиває.

Дійшли ті чутки до Івана. Пізно ввечері, коли батьки полягали спати, покопався через сніги до яблуні. Холодно було. Мороз тиснув. Присів під деревом. І спогади присіли поруч. Потепліло.

Наступного дня знайшли Івана, схиленого на яблуню. От тільки дyші його вже тут не було.

Стару яблуню почали називати вдoвинoю.

Автор – Ольга Чорна