Невістка плакала щодня, жаліючись, що живе без реєстрації, що її дочці ось-ось отримувати паспорт, а вона квартирантка. Як же було не пожаліти їх, своїх дітей? Думала, вдячні діти оточать мене турботою і старість зустріну не самотньою

САВИНЦІ… Моє рідне село. Село моїх батьків, моїх діда і баби. Іду тисячі разів ходженою, знайомою до кожного камінчика дорогою до рідної хати. Іду, низько схиливши голову, — не хочу бачити ні цікавих, ні співчутливих поглядів односельців.

Ось і рідне дворище. Знаю, що не вийде назустріч радісна мама, не приїде з поля на тракторі батько, але оглядаюся, ніби чекаючи дива. А раптом… Старезне дерево, під яким любила гратися в дитинстві, киває розгалуженим гіллям, ніби дивуючись, невже ця посивіла жінка і є тим худорлявим дівчам із тоненькими кісками…

Все навкруг, як і колись, але ні — замість давньої знайомої хвіртки нова висока кована, як і огорожа навколо подвір’я. Стає гірко: чуже. Знову вчувається грізний голос невістки: «тільки спробуй зайди…». На віях зависають сльози. Стримуючи їх, розвертаюсь і йду назад. Колишня сусідка таки наздогнала: «Може, син із невісткою схаменувся, це ж твоя хата і місця там вистачає». Я тільки мовчки хитаю головою: «Ні». І знову вкотре переживаю свою історію.

За матеріалами – Вербиченька.

Невістка плакала щодня, жаліючись, що живе без реєстрації, що її дочці ось-ось отримувати паспорт, а вона квартирантка. Як же було не пожаліти їх, своїх дітей? Сина й доньку виростила одна, все для них — якби могла, то й небо прихилила б. Дочка ніколи нічого не просила, а у сина весь час життя якось не складалося. Я й переписала на них половину батьківської хати, свій спадок. Думала, вдячні діти оточать мене турботою і старість зустріну не самотньою. Але невістка швидко після цього вказала мені на двері: пішла звідси, тепер я тут хазяйка. Так і довелося винаймати собі куток. Образа моя подвійна, адже невістка колись сміялася й над моєю старенькою матінкою, яку я попросила прихистити в своїй домівці сина з невісткою. Мама мені час від часу жалілася, я вірила й не вірила, бо не розуміла, як можна зневажати, шкодити людині, яка дала прихисток, дах над головою?

Прости мені, матінко! За те, що нав’язала тобі в співмешканці невдячних із черствими душами людей. За те, що вони навіть не з’являються, щоб впорядкувати на місці спочинку моїх батьків, у хаті яких живуть. Тобі, мамо, це вже не болить. А я свою вину нестиму довіку…

Автор – Надія ВОНЦІВСЬКА. Рокитнянський район Київської області.