Ніколи не могла зрозуміти чому саме ті, для яких робиш найбільше, найбільше вкладаєш душу, ставляться до тебе гірше за інших
В більшості це не про сім’ю Для когось це будуть члени сім’ї – діти, батьки, брати, сестри, куми. Але не обов’язково так. Іноді це друзі, далекі родичі, добрі знайомі/друзі і так далі.
Адже дивно. За логікою – чим більше хорошого ти робиш, тим дорожчим ти стаєш для цієї людини. Ціннішим. Ближчим. Приємнішим. Улюбленішим.
А все зовсім навпаки.
Багато років тому мій найкращий друг на мої слізні скарги на двох близьких (як я думала) подруг, для яких я готова була на все, а вони зрадили мене, сказав: «Своїми добрими справами стосовно них, ти кладеш на їхні голови розпечене вугілля». Мовляв, їм нестерпно почуватися гіршими за мене. Для них це як закид. Як сигнал про те, що вони нижчі, гірші. І їм хочеться опустити дарувальника до свого рівня.
Зараз прийнято говорити, що просто люди живуть на «різних вібраціях».
Той, хто багато дає, той на високих.
А хто тільки споживає та не платить взаємністю, той на низьких. І йому некомфортно у такому становищі. Ні, не на своїх низьких вібраціях некомфортно. А поряд з тим, хто на високих.
Тобто причиною того, що від нас йдуть (не люблять, не платять взаємністю або навіть платять чорною невдячністю) ті, кому ми найбільше віддаємо, у тому, що ці люди почуваються погано. Некомфортно. Гірше. Мов у них розпечене вугілля на голові.
Але є ще одна причина. І про неї чудово сказав Ігумен Євменій:
Якщо для людини робиш дуже багато безкорисливого, вона неодмінно змушена буде піти.
Це буде виглядати як “зрадити”, насправді вона йде з переживання несплати боргу, передаючи тебе на рівень вище, тим, хто зможе врівноважити твій дар, віддати приблизно стільки ж.
Це закон. Вперше його озвучив Берт Хеллінґер.
Висновок: безкорисливе наддобро є втручанням у долю людини і часто повертається “злом”.
Дуже часто ми “даємо” і тоді, коли інші не просять зовсім, тим самим збільшуючи їхній борг.
Ніхто не хоче почуватися неоплатним боржником. Варто трохи допомогти та відійти.
Виходить, що ті, кому віддаємо надто багато, просто змушені нас покинути. Зрадити. ПЕРЕДАТИ. Тому що обов’язок їх (за їхнім відчуттям) надто великий і нестерпний.
І відразу починаєш дивитись на багато по-іншому. З розумінням та співчуттям.
Чи не так?
