“Ніколи не розповідайте про себе людям”: порада мудрого священника
XXI століття подарувало людям можливість спілкуватися один з одним з будь-якої точки планети. Викладати фотографії в інтернет, записувати голосові повідомлення, обмінюватися думками – кожен день, кожну годину.
Ділитися тим, що відбувається навколо і моментально відгукуватися, реагувати на чужі події.
Але чи є необхідність в цій постійній комунікації? Навіщо нам стільки говорити про себе і демонструвати своє життя? Навіщо нам стільки спостерігати за чужими долями?
У чому причина цього способу життя?
Ми цікаві і нам подобається підглядати за іншими.
Ми балакучі: язиком базікати – не мішки перевертати.
Ми намагаємося викликати чужу заздрість, розповідаючи про себе. Сальвадор Далі називав заздрість термометром свого успіху.
Ми намагаємося довести іншим, що наше життя краще. Або намагаємося довести собі, що інші живуть гірше.
Ми хочемо сформувати у віртуальній реальності власний новий образ, який буде не схожий на нас теперішніх та змусити всіх повірити в нього. Утерти ніс давнім кривдникам. Викликати захоплення у старих шанувальників.
Ми живемо, занурюючись в щоденне спілкування, не розуміючи добре це чи погано, перемиваємо комусь кістки, обговорюємо життєві перипетії, ділимося своїми емоціями, шукаємо співчуття і підтримки. Ми постійно “на зв’язку”, в доступі, он-лайн.
Я якось підрахувала, скільки у мене часу в тиждень йде на те, щоб поспівчувати своїм подругам, нещасним в особистому житті і жахнулася. У пору б пожаліти саму себе. У цей час можна зайнятися спортом, піти погуляти, вимити підлогу або книгу почитати.
Це спілкування нічого корисного за собою не несе. Якщо ми переконаємо якусь людину, що в нашому житті все супер, життя від цього краще не стане. Якщо ми будемо годинами плакатися про те, що все погано, як нам боляче, образливо і самотньо – стан речей сильно не зміниться.
“Набагато важливіше те, що ти думаєш про самого себе, ніж те, що інші думають про тебе”.
Але до цього рівня мислення ще дорости треба. Багато з нас застрягли на тому рівні, коли дуже важливо знати, що про нас думають інші. Саме чужа думка здатна виростити або розтоптати нашу самооцінку.
Якось священник на службі порушив тему того, про що не можна говорити людям:
Простіше перерахувати про те, що можна. Про погоду, наприклад. А в іншому – краще тримати язик за зубами.
Похвалитися везінням, досягненнями, урожаєм – позаздрять.
Розкажеш про свої плани на майбутнє – висміють, знецінять мрії та прагнення. Пояснять, чому неможливо жити добре і навіть намагатися не варто.
Поділишся таємницею – розбовтають.
Поділишся страхом – вважатимуть божевільним.
Поділишся ідеєю – присвоять.
Наважишся на критику – образяться.
А американська письменниця Майя Енджелоу якось сказала, що люди дуже швидко забувають все те, про що ви їм говорили. Вони так само викидають зі своєї пам’яті все те, що ви для них зробили. Але вони пам’ятають ті емоції, які ви у них викликали.
Сподобатися всім – неможливо. А ось зачепити чужі струни душі чи психіку, стати ворогом, зверхником або зарозумілим в чужих очах – це завжди будь ласка.
“Мовчання – золото” – стверджували стародавні мудреці. І вони мали рацію на всі 100%.
Все, що народжується в нашій голові, в серці або душі – не повинно стає надбанням чужих вух.
Та й чи так добре ви знаєте людей, перед якими зібралися відкритися?
