Олену батьки залишили щe маленькою. Там була інша сім’я і вже інша дитина. Але згодом вона знайшла батька у соцмережі, який вuмагав неможливого

Батько і мати Олени розлучилися, коли їй було 2,5 роки. Він офіцер, поїхав до місця служби, вона залишилася вдома. Незабаром мати вийшла заміж і залишивши маленьку з бабусею і дідусем та тіткою, відбула в інше місто. Приїжджала рідко, дочка її цікавила мало. Там була інша сім’я і вже інша дитина. Батько справно платив аліменти, навіть писав листи про своє життя. Але вони приходили дуже рідко та віяло від них лише холодом. Жодного лагідного слова, жодної теплої поради, чи турботи батько не проявляв.

Поки Олена була маленька за неї відповідала бабуся, коли підросла – стала сама писати. Приїхати батько ніколи бажання не виявляв, вона не відчувала до нього ніяких почуттів. Як можна любити або не любити людину, яку ти не пам’ятаєш? Коли їй виповнилося років двадцять листування зійшло нанівець.

На черговий лист Олени батько не відповів, вона через півроку написала, але отримавши у відповідь тишу більше не писала. Мабуть її батько вважав свою місію виконаною. Олена не ображалася абсолютно. Це життя і все нормально.

Вона будувала своє життя як могла: вчилася, працювала, вийшла заміж народила дітей. З матір’ю вона теж не спілкувалася – просто не розуміла, про що їй говорити з цією жінкою. Та й її мати ен прагнула до спілкування зі старшою донькою. Вони були абсолютно чужими один одному людьми.

Життя йшло своєю чергою.

Олені виповнилося 35 років, її діти були вже підлітками, вони з чоловіком відзначили її день народження досить тихо, в колі своєї родини. Увечері вона відкрила сторінку в одній з соціальних мереж. І з подивом побачила там коментар до свого старого запису. І судячи з усього – коментатором був її батько.

Він писав щось малозрозуміле, але мабуть йому здалося сильно розумним і правильним. Чоловік запропонував Олені не відповідати. Але, вона вирішила вчинити по-своєму і відповіла. Привіталася, назвала батька по імені, поцікавилася, чого він хоче.

Її батько відгукнувся негайно, розповів, що у нього був iнсyльт, що ніякої спадщини вона від нього не отримає, і все відійде його дочки від другого шлюбу. Олена сильно здивувалася, і довго думала з чого такі розмови про спадщину, і коли вона взагалі на щось претендувала. Більше йому не відповідала і додала в чорний список.

Через пару днів це все забулося. Але згодом Олена отримала пoвістку в суд. Її батько подав на аліменти. У сyді він говорив, що виплачував аліменти, і тепер дочка повинна йому все повернути. Суддя поцікавилася як він живе – виявилося, що живе він непогано.

Дружина, дочка, зять, онуки. Його люблять, і він ні в чому не має потреби. Житло – хороша квартира, а ще є будинок, і машина. І невеличкий бізнес зі стабільним доходом.

Сyддя пояснила, що його положення не дозволяє вимагати аліменти, він не знаходиться в ситуації, коли їх призначають.

Батько дуже розлютився, коли отримав відмову в позові, і пообіцяв домогтися правди в наступній інстанції. І подав.

Олена ходила на суди регулярно, слухала про те скільки вона винна батькові, як ридала його дружина та дочка, що недоїдають, недопивають.

Олена ж сиділа і згадувала, як вони з бабусею відкладали на дрова і вугілля, щоб було чим взимку топити будинок. Як збирали на зимові чоботи, і як вона не змогла піти на випускний, бо у них не було грошей, щоб здати потрібну суму. Аліменти і бабусина пенсія складали весь їх бюджет.

Вельми скромний, треба сказати. Ледве кінці з кінцями зводили. А в 18 вона вже пішла працювати і вчитися одночасно. Їм ніхто не допомагав. Але вона не стала розповідати про це, їй здалося це дурним.

Черговий суд відмовив батьку. І суддя сказала, що при наявності у Олени двох дітей, і того, що вона не має доходу, тому що сидить вдома з дітьми, навіть якщо аліменти і призначать – це буде маленька сума. Невже від цих копійок життя заграє новими фарбами?

Батько Олени сказав, що йому все одно скільки призначать. Йому важливий сам факт. Тому що він упевнений – вона йому винна і зобов’язана допомагати.

Олена зітхнула. Вона вже готова була погодитися виплачувати саму, аби більше не бігати до суду і не слухати маячню від батька. Але, після такої одповіді, різко передумала.

Вона встала і сказала: «А мені був потрібен батько. Щоб просто було з ким поговорити, щоб було кому поскаржитися, щоб було від кого отримати підтримку. Але батька у мене не було. І ти жодного разу за все життя навіть не приїхав до мене. І я не ображалася на тебе, приймаючи життя таким, яким воно є. Я не очікувала від тебе такого. І я тобі нічого не винна».

Батько нічого не відповів їй. І суд знову відмовив йому в пoзові.

Батько вийшов з суду мовчки. Повiстки в суд Олена більше не отримувала.