Остап пригорнув Марту міцніше й повів до будинку. Вона зупинила його.
Тихесенько вийшла на терасу. Вітер розхристав їй волосся, проганяв залишки сну. Марта дужче затулилася халатом. Вітер жбурнув їй в обличчя декілька мокрих крапель. Вона любила дихати дощем.
Спиною відчула, як Остап усміхається, стоячи позаду неї. Коліна зм’якли від ніжності, але вона не обернулася. Вітер пестив їй щоки. Міцна рука невагомо обійняла за талію. Другою Остап простягнув їй горня, яке парувало туманними завитками. Вона відчула запах цинамону. То було її улюблене мате.
Вони стояли мовчки. Марта лише сильніше закуталася в сильне чоловікове тіло. Він лагідно дмухав їй у волосся.
Марта думала, що ще три дні, і їхня відпустка закінчиться – вони повернуться до шуму великого міста, до своїх синів-підлітків, до буденного графіку. Але зараз вона вбирала в себе цю легкість, цю неймовірну свіжість і тишу. У них з Остапом не було медового місяця. І це вперше вони відпочивали лише вдвох.
Вітер зненацька заскочив їх крижаним подихом. Дерева засвистіли, вигнулися. Повітря стало кольору розведеного водою молока. Остап пригорнув Марту міцніше й повів до будинку. Вона зупинила його.
– Ти замерзнеш, – він дивився на неї тим самим поглядом, як тоді, майже шістнадцять років тому, коли вперше переводив через хисткий місток у цих самих горах. І вона так само вдячно йому усміхнулася.
– Облиш, я зовсім трішечки побуду тут. Наодинці, – вона підняла на нього благальний погляд.
Остап кивнув. За мить він повернувся, щоби накинути їй на плечі шерстяного пледа.
Надійка Гербіш «Теплі історії до кави»
