Петрович був здивований, коли сусід Анатолій з’явився до нього і вимагав повернути борг. Незабаром ця суперечка переросла в погрози.
Якось Толя відвідав хату свого сусіда Петровича із сумішшю нерішучості та рішучості одночасно. Увійшовши до будинку, він одразу ж заговорив про борг, який, на його думку, мав повернути йому Петрович.
Той, здивувавшись, заперечував, що колись позичав у Толі гроші, додавши, що ніколи не любив бути боржником. Ця розмова збентежила Анатолія, який був певен, що Петрович займав у нього тисячу рік тому. Сусід у результаті пояснив, що не позичав гроші, а взяв їх як оплату за послугу.
Він пояснив, що коли Толя купував нову машину, він супроводжував його в місто, виступаючи в ролі його охоронця. Анатолій, однак, нагадав, що Петрович приєднався до нього тільки тому, що в нього були справи в місті. Петрович, у свою чергу, наполягав на тому, що охороняв Толю та його гроші, обґрунтовуючи тисячу справедливої плати за свої послуги.
Розмова розгорілася, і Толя почав доводити, що сусіди не повинні брати один у одного гроші за допомогу. Але Петрович у відповідь порівнював свої послуги з іншими оплачуваними роботами , такими як вскопування городу чи перевезення сіна, підкреслюючи капіталістичну природу сучасного суспільства.
Потім Толя нагадав, як возив дружину Петровича, Ніну, до лікарні на пологи, не беручи за це грошей. Він стверджував, що без допомоги сини Петровича могли б і не народитися здоровими. Кипучи від люті, Толя зажадав як компенсацію за допомогу одного із синів сусіда, а саме – молодшого, Коленьку. Вражений і розгублений Петрович запротестував, але Толя в пориві гніву заявив, що тепер вважає Ваньку своїм власним сином.
Він вийшов із хати сусіда, грюкнувши дверима. Петрович залишився сидіти, намагаючись розібратися у ситуації. Зрештою, він вирішив таки роздобути десь гроші, щоб розрахуватися з Анатолієм, від якого тепер можна було чекати будь-чого.
