Після багатьох років боротьби нам вдалося народити дитину, але коли чоловік дізнався, що у нас буде трійня, він змінив своє ставлення до мене і в день пологів втік як боягуз.
Після довгих восьми років нескінченних лікарів, лікувань та розчарувань, нарешті сталося диво – я завагітніла. Кожен візит до лікаря був наповнений очікуванням і хвилюванням, але коли ми дізналися, що нас чекає трійня, я бачила, як змінився вираз обличчя мого чоловіка Андрія. Цей момент залишився у моїй пам’яті назавжди.
«Троє, Андрію! Уявляєш? Наше щастя у потрійному розмірі!» – Схвильовано сказала я йому, тримаючи результати УЗД. Він намагався посміхнутися, але його очі були сповнені тривоги.
«Це… це багато, Олено. Я не знаю, чи впораємося ми», — тихо промовив він, відводячи погляд. Але я не надала цьому значення, списуючи його реакцію на початковий подив. Однак, коли настав день пологів, Андрій зник. Він залишив лише коротке повідомлення: «Вибач, я не можу». Три роки я одна виховувала трьох прекрасних дітей.
Ці роки були сповнені радості, але й були винятково важкі. І ось зараз, коли я нарешті знайшла в собі сили прийняти його відсутність і рухатися далі, Андрій повернувся. Він стояв на порозі мого будинку, на колінах, зі сльозами на очах. «Олено, я так сильно помилився.
Будь ласка, пробач мене. Я хочу бути частиною вашого життя, бути батьком, яким я мав бути від початку», — його голос тремтів. Дивлячись на нього, я відчувала змішані почуття. Розчарування та образа боролися з бажанням повернути колишнього Андрія. «Ти залишив нас, коли ми найбільше потребували тебе. Як я можу тобі знову довіряти? Як можу бути впевненою, що ти не зникнеш знову?» — голос мій тремтів не менше за нього. Андрій підвів голову, в його очах читалася щирість та біль. «Я знаю, що я втратив багато, і, можливо, мені ніколи не вдасться це відновити. Але я готовий робити все, щоб заслужити ваше прощення». Я не знала, що відповісти.
Моє серце розривалося між бажанням захистити себе та своїх дітей, але також і надією на те, що ми зможемо знову бути сім’єю.
