– Пора вашу халупку продавати! – З якого це дива? – А ви хочете, щоб ваші онуки жили в совковій квартирі без ремонту?
Вже 2 роки, як не стало моєї Галинки. Стільки часу минулося, а я й досі не можу звикнути до того, що її нема поруч.
Добре, хоч живу не сам. До мене переїхала донька з чоловіком.
Вони раніше орендували собі квартиру, а тепер навіщо? В мене купу місця, та й не так сумно буде в компанії.
Хто ж знав, чим для мене закінчиться переїзд молодої парочки.
Жили ніби добре, дружно. Я ніколи й слова кривого зятю не сказав, хоч не завжди мені все подобалося. Я ж і подумати не міг, що за рік часу донька заявить:
– Тато, ми тут подумати собі з Максимом…. Пора нашу халупу продавати і купувати нову квартиру.
– Тобто? З якого дива?
– Михайле Петровичу, невже Ви справді хочете, щоб ваші онуки жили в совковій хаті без ремонту?
– Нормальний у мене ремонт! Що ви собі вигадали?
– Тату, будь ласка, ти вже своє пожив, дай і нам таку можливість.
– Одним словом, ми з Дарусею хочемо взяти ще кредит. Треба ж буде за щось ремонт в новобудові зробити. То, може, б Ви стали нашим поручителем?
– Та який кредит, діточки? Хто його виплачувати буде?
– Татку, ти не хвилюйся. Макс зараз гарно заробляє – ми впораємося.
Я довго думав, що ж сказати дітям, а тоді прийняв рішення:
– Дарусю, Максиме, зрозумійте мене правильно! Не буду я вашим поручителем, але допомогти вам дуже хочу. Зробімо так: я продам, як ви кажете, нашу халупку і куплю ту квартиру, яку ви захочете. Але кредит запишу на себе, як і нову хату.
– Не зрозумів, – зять дивився на мене круглими очима.
– По моїй смерті вона й так вам дістанеться.
– То он воно як! Ви рідній доньці не довіряєте?! Чи може й самі хочете нас навколо пальця обвести?
– Слідкуй за язиком!
Як не намагався виправдати себе – діти образилися страшне. Зібрали свої речі і з’їхали. Не дзвонять, не пишуть – навіть з ювілеєм мене не привітали.
Але і я не дурень! Миритися з ними не збираюся. А за що мені просити пробачення?! Хіба я зробив щось погане? Самі розсудіть…
Кого в цій історії підтримуєте Ви?
Напишіть нам у коментарях на Facebook
Ця розповідь заснована на правдивій історії, якою поділився з нами читач сторінки “Пошепки”. Будь-яка схожість з реальними назвами чи місцями є випадковістю.
