– Проміняла доньку на мужика, як тобі не соромно! – докоряє мама. Але я вважаю, що все зробила правильно
Проти мене озброїлися і дочка, і мама. І обидві свято впевнені, що я зрадила власну дитину.
Ну, я з цього приводу не здивована. Дочка з легкої руки моєї мами зростала у впевненості, що світ крутиться виключно навколо неї і все їй дозволено через те, що вона не має тата.
Це так. Чоловіка не стало за три місяці після того, як я народила. Це було важким ударом, але мама шкодувала не мене, вдову, залишилася з немовлям на руках, а цього самого немовля, яке тепер має рости без батька.
Змалку бабуся вселяла дитині, що вона особлива, до неї окремий підхід має бути, бо вона без тата росте. Дочка ці повчання ввібрала.
Перші років сім, тобто до школи, вихованням дитини займалася в основному мама, бо я працювала як проклята, щоб купити квартиру і вже переїхати жити окремо.
Від маминих ахів-зітхань через тяжку долю внучки хотілося втекти на край світу. Мама подавала це як велику трагедію, але виключно для дитини.
Мене, що залишилася вдовою у двадцять три роки, що розривається на трьох роботах і намагається ще й дитиною займатися, мамі чомусь шкода не було.
Коли нарешті я купила квартиру і ми з дочкою переїхали, мама все одно продовжувала брати активну участь у житті дитини. Тільки це більше схоже на шкідництво.
Дочка і так росла розпещена бабусею по самі вуха, так бабуся її ще й захищала завжди, щоб дитинка не зробила. Мені доводилося боротися і з дочкою, і з мамою.
– А ти на неї голос не підвищуй! Дівчинці і так тяжко, без батька росте, ще й мама кричить постійно! – Вічно лізла зі своїми репліками моя мама.
Я на дитину кричала рідко, тільки коли взагалі до червоної каламуті в очах доведе. А це вже дочка вміє на всі сто відсотків робити.
Домашніми справами дитину навантажувати не можна, за навчання з неї запитувати не можна, забороняти гуляти допізна теж не можна. У дитини ж і так вічний стрес, вона ж безбатченка.
Скільки разів ми з мамою лаялися до хрипоти, я вже й не згадаю. У свій час я взагалі заборонила їй приходити до нас, бо вона погано впливає на внучку.
Тож потім я дізналася, що поки я на роботі, дитина після школи йде не додому, а до бабусі. На мої заборони вони обидві чхати хотіли з високої дзвіниці.
Коли дочці було чотирнадцять років, у мене з’явився чоловік. Спочатку я думала, що нічого серйозного, так, романчик на кілька тижнів, але почалися стосунки.
Ми рік зустрічалися, а потім вирішили з’їхатися. Різниці особливої не було, до кого їхати, у мене двійка, у нього двійка, але вирішили переїхати до мене, все-таки у дочки школа поряд з будинком, а переїхати без неї я б не погодилася.
Дочка прийняла мого чоловіка в багнети, хоча він чесно намагався з нею порозумітися. Не реагував на грубості, не скаржився мені на гидоту, яку вона йому казала, без проблем купував їй речі, дарував гарні подарунки, ніколи не підвищував голос.
Я думала, що дочка звикне, зрозуміє, що зла їй не бажають, почне поводитися нормально, можливо навіть спуститься до вибачень за свою поведінку.
Але дочка не збиралася заспокоюватись. Її поведінка ставала лише гіршою і гіршою. Вона псувала його речі, постійно суперечила, демонстративно все робила на зло.
Мені було дуже соромно за таку її поведінку. Я навіть пропонувала чоловікові роз’їхатися, але він вирішив залишитися, бо розумів, що без нього мені буде важче.
Мама у всьому заохочувала поведінку онуки. На мене шипіла, що я безсоромниця, притягла до хати якогось мужика, а в дівчинки психологічна травма, вона все життя без батька росте.
Я тоді на маму накричала, що якби вона не вселяла внучці цей комплекс безбатченків, то нормальна б виросла дитина. Багато чого ще наговорила, а потім просто вигнала із квартири.
Поведінка доньки після цього стала ще гіршою, хоча здавалося, що гіршої вже не буває. Вона стала демонстративно пізно приходити додому, будити нас, влаштовувати розборки.
Я терпіла до її вісімнадцятиліття. Як тільки за паспортом їй стукнуло вісімнадцять, вона стала повнолітньою, я їй сказала збирати речі та їхати до бабусі.
А ще ми більше не платитимемо за її навчання в університеті, якщо хоче здобути освіту, то нехай крутиться сама, я їй відтепер не повинна нічого.
Частки у моїй квартирі в неї немає. Слава Богу, не послухала маму, не почала оформляти житло на дві рівні частки. Тож маю право дочку виставити.
Була бурхлива істерика з риданнями, але зрозумівши, що сенсу в цьому ніякого, дочка зібрала речі і поїхала до бабусі, як я й думала.
– Проміняла доньку на мужика, як тобі не соромно! – накинулася на мене мама, намагаючись все звести до того, що я заради спокою чоловіка так зробила.
Але якби я досі була одна, я все одно вчинила б також, бо втомилася. Так, я фігова мати, що тепер поробиш. Але свій обов’язок я виконала.
Виростила, вигодувала, шкільну освіту дала, перші два курси сплатила, одержуючи за це лише образи та неприємності. Тепер можу й для себе пожити.
