Протягом 15 років чоловік не надавав мені жодної підтримки вдома. Після однієї серйозної сварки я вирішила провчити його.
Після закінчення університету ми з Пилипом одружилися, він влаштувався на добре оплачувану роботу, а невдовзі я народила нашого сина. Оскільки Пилип працював багато годин, домашні обов’язки лягли на мене.
Однак, замість того, щоб запропонувати хоча б мінімальну допомогу, він лише критикував мої старання, починаючи від чистоти посуду і закінчуючи тим, як я складаю його одяг. Але сам він вечорами лише відпочивав.
Одного разу, після особливо важкого для Пилипа робочого дня, його скарги на вечерю переросли у велику суперечку про мою нібито неповноцінність як дружини, причому тепер критикувалося все – від приготування до господарювання. Я завжди намагалася заспокоїти його або виправдати свої дії, але того вечора я досягла своєї межі.
Я вирішила перестати готувати та прати, вважаючи, що він зможе впоратися сам. Адже весь цей час, незважаючи на те, що в будинку було чисто та затишно, мої старання не помічалися; підкреслювалися лише мої помилки.
Після трьох днів самостійного життя ставлення Пилипа почало змінюватися. Коли на четвертий день він поцікавився вечерею, я побіжно помітила, що мої зусилля все одно марні, оскільки він ніколи не знаходив їх задовільними. Його здивована реакція змусила мене зрозуміти, наскільки важливо постояти за себе.
На жаль, це прозріння прийшло після 15 років шлюбу, виклавши мені найважливіший урок, що не можна дозволяти недооцінювати себе, незалежно від кохання чи відданості. Наша самооцінка та повага, яку ми викликаємо у оточуючих, знаходяться виключно під нашим контролем.
