“Приходить час відпускати”: ось про що варто пам’ятати батькам!

Місяць тому, мій син привів додому дівчину.

– Мамо, це моя Зойка. Ми любимо один одного і будемо жити разом.

А я що проти, чи що? Як кожна мама, я бажаю своїй дитині щастя. Хочуть жити разом – нехай живуть.

Звичайно, синку. Ви поки йдіть на кухню і попийте чаю, а я зберу твої речі.

Як це – збереш речі? – втупився на мене син.
Так, іноді мені здається, що син явно пішов розумом в свого батька. Якщо не зрозумів, то треба розжувати:

В прямому. Я зараз зберу твої речі і ви йдете жити разом. Адже ви цього хочете?

Хм, мам, розумієш, дорого знімати, та й нема на що – ми з Зоєю вчимося, ти ж знаєш. Ми думали пожити в тебе. Нам багато не треба – куточок в кімнаті, ми тебе не обмежимо, обіцяю.
Ага, плавали – знаємо. Сама жила із свекрухою десять років, терпіла її, поки ми з чоловіком квартиру не отримали. Відносини у нас з матір’ю чоловіка, природньо, зіпсувалися.
Це зараз вони солодко співають. А через місяць-другий полетять в мене тапки: не люблю, гноблю, виживаю невістку. Не треба мені такого щастя. Ех, Зойка, ти ж навіть не уявляєш, від якого пекла я тебе позбавила.

Ні, синочку. Якщо ти вважаєш себе досить дорослим, щоб вирішити жити з коханою дівчиною, то будь добрий, – сам забезпеч вам умови для спільного проживання. Будь дорослим до кінця: переведись на заочно, знайди роботу і зніми квартиру. Хоча, квартиру, напевно, не потягнеш. Зніми кімнату – і живіть разом, скільки душа забажає.

Мамо, та ти що?! Жити з чужими людьми в комуналці? Ми не хочемо.
Ось так. Тобто, мою квартиру в комуналку перетворити і чужу людину підселити – ми хочемо. А самі з чужими людьми – не хочемо.

Зоя, Ви ж відчуваєте до мого сина почуття? Хоча, дурне питання – адже ви погодились жити разом, значить відчуваєте.

Так. Я люблю Вашого сина. Дуже – ледь чутно пискнуло повітряне створіння.

Чуєш, син – вона тебе любить. А з коханим рай і в курені. Правильно я кажу, Зоя?

Так вірно. Я і на комуналку згідна, аби разом.

Ну ось, сину, як добре все виходить… Давайте, ви вже дорослі і влаштовуйте своє життя. Не переживай, не будете ви знімати кімнату. Я буду добавляти, щоб вистачило на квартиру. Ви хоч не забувайте і відвідуйте іноді стару.

Ну яка Ви стара? Вам до старої ще років сорок – лестила мені Зоя.
Через півгодини, закривши за дітьми двері, я розридалася. Аж надто великою була спокуса залишити молодь у себе: і син поруч, і невістка під наглядом. Але, не можна – дорослі діти повинні жити окремо від батьків. Я свою справу зробила – виростила і прийшов час відпустити”.

А. Родіонова