Притча про невістку
Колись давно жила в одному селі дівчина. Після весілля прийшла вона жити в будинок свого чоловіка. Але дуже незатишно було молодій невістці зі свекрухою. Та її постійно повчала і в усьому дорікала.
Якось вранці відправилася молода жінка до знахаря, що жив на околиці лісу.
– Що привело тебе до мене, красуню? Чоловіка якого приворожити хочеш? – запитав дід.
– Ніхто мені не потрібен, я чоловіка свого люблю, але з матір’ю його жити не під силу.
– Що ж ти від мене хочеш?
– Прошу тебе, допоможи мені. Дай мені отрути, щоб я отруїла її.
– На цьому щастя своє побудуєш, молодиця? Ну, гаразд. Шкода мені тебе. Дам я тобі зілля. Щоранку будеш заварювати його, і поїти цим чаєм маму свого чоловіка. Та тільки порада у мене для тебе є.
– Яка? Говори, все виконаю, аби скоріше позбутися від цієї змії.
– У селі-то у нас чутки швидко повняться. Запідозрять тебе… Так ось, щоб цього не сталося, зміни своє ставлення до свекрухи. Стань ласкавою, привітною, усміхайся. Недовго доведеться тобі мучитися.
Так і вчинила жінка. Ще тільки півні проспівали, а вона встає, хліб вимішує, піч топить, кашу готує, зілля отруйне свекрусі заварює. І ласкаво так запрошує її покуштувати диво-чаю. Мамою кличе, слухається у всьому. Чоловік не натішиться: як рідні стали мати і дружина. І свекруха в невістку дуже полюбила, як власну дочку. І та їй щирою любов’ювідповідає.
Поспішає невістка знову до знахаря, кидається до ніг його зі сльозами:
– Дідусю, благаю тебе. Ти ж все можеш. Дай протиотруту. Занадто багато чаю заварила я своїй свекрусі. Помре. А вона ж матір’ю турботливою мені стала.
– Мила моя, заспокойся, – спокійним тоном відповів знахар. – Я дав тобі ароматні трави, з яких ти варила для свекрухи смачний і корисний чай. Отрута ж була в твоєму серці, але з Божою поміччю ти від неї позбулася.
