Привіт, мати. Прочитала одним подихом, дуже зворушливо до сліз!

Похилений паркан кидав тінь на молоді кущики кропиви, які жадібно розросталися. Літня жінка взяла сапку, надумав пройтися по окремим острівцях трави. Стояла вона спиною до хвіртки, а за хвірткою невеликий дворик, за ним невисокий паркан, що відділяв від вулиці.

– Привіт, мати, – виразно почула вона за спиною. Так і завмерла з сапкою, вслухаючись, здалося чи ні. Треба б повернутися, а тіло наче скута, – так розхвилював голос.

Знову тиша і тільки невеликий вітер куйовдить мотузку з прищіпками. Вона повертається повільно, невпевнено … ось зараз переконається, що почувся голос і знову займеться городніми справами.

З-за паркану визирав чоловік, підносячись над ним майже по самі плечі. Вона примружилася, вдивляючись, тепер уже точно знаючи – чи не почулося. Пішла до хвіртки повільно, відкрила і побачила рослого чоловік, одягненого по робочому. Волосся з сивиною, злегка скуйовджене, стирчало з-під кепки.

– Може підлатати щось треба, сарай, паркан … недорого візьму.

Жінка мовчала, вдивляючись в риси обличчя. «Нема чи що», – подумав він. – Я говорю: сарай можу відремонтувати, або ганок, – коротше по дереву я, ось і інструменти є ».

Вона посторонилася, пропускаючи його: – теслювали? – Нарешті подала голос літня жінка.

– Ага, теслювали, кому кухню, кому дах …

– Забір мені поправ, синку, – вона показала на невеличкий город, – ось в тому місці дошкою підпертий, майже падає. Он, біля призьби, дошки лежать.

Він «схопив поглядом» фронт роботи: «Недороге замовлення, – подумав шабашник, – ладно, хоч так».

Працював без перерв, тільки ось цвяхів не розрахував. – Є тут якісь, глянь, може, згодяться, – господиня проводила до дощаній хатинці, назвавши її старою кухнею. Там, на підлозі, в напівтемряві, стояв дерев’яний ящичок, більше схожий на чемоданчик з міцною ручкою.

Шабашник відразу його помітив і став розглядати інструменти, які зберігалися в ньому: ножівки, рубанок і ще багато чого для теслярських робіт. Інструмент був добротний, хоч зараз в роботу. «Хороша річ, – подумав чоловік, – з радянських часів, напевно».

– Ось тут подивися, – сказала господиня і зникла в будинку.

Він покрутив у руках «теслярське добро», глянув на пустельний дворик, відразу зрозумівши, що живе жінка одна. «Ось навіщо їй це, все одно валяються без діла …» Він глянув на паркан, за яким росли кущі бузку. В голові з’явилася думка: «Кинути ящик за паркан, вона все одно не побачить. Вийшов за огорожу, прихопив і несеш як своє, – кому яке діло. Все одно бабці вони не потрібні ».

Двері рипнули, – господиня вийшла з дому. Шабашник поставив на підлогу ящик з інструментами, з досадою подумав, що не встиг.

Названу суму літня жінка віддала беззаперечно. Вона відрахувала сухенькими пальцями кілька купюр і подала їх шабашнику. Він кивнув, промовчавши. Попрощавшись, попрямував до хвіртки.

– Стривай, синку. Ходімо зі мною. Вона провела його до тієї ж старої кухні, і, вказала на ящик з інструментами: – Візьми, тобі знадобиться.

Чоловік недовірливо подивився на господиню. – Бери, бери, чого стояти. А так хоч в роботі буде, все ж пам’ять про синочка. Сина мого загиблого Сергійка інструмент цей. Вже десять років пройшло, – вона зітхнула тяжко. – Тебе-то як звуть?

Горло стиснуло, і він захриплим голосом промовив: – Сергій.

Вона дивилася на нього, і в очах можна було прочитати всю невимовну печаль. – Добре, мати, візьму, – відповів він.

Уже за хвірткою повернувся до неї і сказав ще два слова: – Спасибі, мати.

Вона ще довго дивилася вслід, потім повернулася в город, а в вухах так і звучав голос: «Привіт, мати». І хоч рідний син завжди називав «мамою», все одно їй здалося, ніби голос синочка почула, – такий схожий, такий рідний. Довго вона ще буде згадувати звуки цього голосу, які скучили за словами: «Привіт, мама».

А чоловік йшов, тримаючи в руках той самий ящичок з інструментами, і намагався позбутися від сором’язливої думки, що спочатку хотів їх вкрасти. «Нічого, – подумав він, маючи на увазі покійного сина старенької, – ми ще попрацюємо, тезка, буде і про тебе добра пам’ять надовго.