Рома зібрав речі і пішов, його мобільший не відповідав три місяці. Сьогодні 8 березня, я приготувала святкову вечерю, причипурилася і чекала до півночі. Я чомусь вирішила, що сьогодні він прийде
Сьогодні 8 березня, у мене був робичий день. Повертаючись додому, я купила все необхідне для святкового столу і пляшку вина аби відсвяткувати. Приготувавши вечерю, прийняла душ, одягла новий костюм, підправила макіяж, напарфумилася. Потім влаштувалася в кріслі перед телевізором і стала чекати …
«Ще рано, – періодично втішала себе, – потрібно потерпіти». Йшли години, а Рома все не приходив. І телефон мовчав. Але все-таки хотілося вірити в хороше. О десятій не залишилося жодної надії. Я зрозуміла, що чудес не буває, тому сьогодні вже нічого не станеться …
Не розумію, чому мені раптом спало на думку, що Рома з’явиться в цей день. Може, тому що він завжди вітав мене з 8 Березня. Завжди – це протягом чотирьох з половиною років, які ми з ним зустрічалися …
Нам обом було під тридцять, але ми так і не визначилися з особистим життям. Ми кохали одне одного, але при цьому постійно лаялися. Навіть розбігалися, обіцяючи, що це кінець. Однак, через кілька днів, незмінно поверталися в своє орендоване гніздечко.
Так сталося і перед Новим роком. Ми посварилися, вирішуючи, де його відзначати. Рома наполягав на візиті до своїх батьків. Я назвала його маминим синочком і егоїстом, і він пішов. Повернувся через три дні. З величезним плюшевим ведмедем і сумкою продуктів, переданих для мене потенційною свекрухою.
– Звичайно, ти злюка, – сказав він похмуро, – але мені без тебе погано.
– Мені без тебе теж, – зізналася я. – Давай більше не сваритися!
– Давай, – погодився коханий.
Не вийшло. Наступна сварка сталася прямо в Новий рік. Відзначали ми його на дачі у моєї подруги Алли. Гостей було багато. Після півночі народ розбігся по всьому будинку. Хтось танцював, хтось дрімав, хтось продовжував жувати. Серед останніх був і мій Рома. Він ніколи не любив танцювати. Не вдалося умовити його і на цей раз. Але я не збиралася нудьгувати і відправилася танцювати з братом подруги.
Макс перебрав лишку, тому поводився надто вільно: то намагався підхопити мене на руки, то говорив двозначні компліменти. Рома робив вигляд, що не звертає на це уваги, – до тих пір, поки Макс не поліз до мене цілуватися. Тоді Рома підійшов до нас і, схопивши хлопця за грудки, запропонував йому вийти на терасу. Той відразу погодився. Розуміючи, чим загрожує чоловіча розмова, я загородила їм дорогу:
– Жодних розборок! Зрозуміло?!
– Може, я взагалі тут третій зайвий? – насупився Рома.
– Не базікай дурниці! – розлютилася я. – Сам не вмієш веселитися й іншим не даєш!
– Вибач, що завадив, – уїдливо хмикнув коханий. – Розважайся, я йду.
– Як йдеш? Без мене?
– Ти і без мене чудово себе почуваєш! – посміхнувся він.
Одягнувши дублянку, Рома вийшов. Я дар мови втратила. Добре починається Новий рік!
– Варя, що сталося? – підбігаючи, запитала Алла. – Куди це Ромка?
– А я знаю? Залишив мене і пішов! Я кусала губи, щоб не розплакатися.
– Але ж повинна бути причина!
– Повинна … Він мене до Макса приревнував.
– Ото дурний! Макс тобі як брат, ви з ним один одного з пелюшок знаєте.
– Ото ж бо й воно, а Рома … він … – гірко схлипнувши, я уткнулась їй в плече.
Алла співчутливо погладила мене по спині:
– Не переживай, подружко. Завтра емоції вляжуться, і все стане на свої місця.
Помилилася. Коли я повернулася додому, Роми там вже не було. У ванній не було його засобів для гоління, а з шаф зник його одяг. Після деяких коливань я зателефонувала йому на мобільний.
– Ром, що відбувається! Ти де?!
– А яке це тепер має значення? – почула у відповідь.
– Що значить яке? У мене слів немає! Ти пішов з дому. З речами …
– Це вже не мій будинок. Ключі передам через когось із друзів або віддам конс’єржці. А тепер дай мені спокій.
– Залишити в спокої? Чому?
– А ти хіба не зрозуміла? Добре, поясню: ми не підходимо одне одному.
– Не говори дурниці! – фиркнула я. – Рома, я хочу все пояснити! Давай зустрінемося, поговоримо …
– Нема про що нам розмовляти, – перебив він. – Я не хочу тебе бачити. Ніколи.
– Значить, у тебе немає серця! – викрикнула я і з розмаху кинула телефон
Незважаючи на злість, я сподівалася, що скоро все буде гаразд (адже ми і до цього розбігалися). Чекала, що Рома повернеться. Але минув місяць, другий – і … нічого. Забувши про гордість, я дзвонила йому на мобільний, але він не відповідав. Удома теж не підходив до телефону.
«Не може бути, щоб наша любов так по-дурному закінчилася», – в розпачі думала я. Я любила його ще більше, ніж раніше. Напевно, розлука дала зрозуміти, наскільки він мені важливий. Людина завжди більше цінує те, що втрачає.
… Отже, залишалася надія, що Рома прийде сьогодні. У Міжнародний жіночий день. І ось вже одинадцята година, а його немає … Піднявшись з крісла, я взяла зі столу пляшку. «Нап’юся і буду спати, – подумала сердито. – На зло всім мужикам на світі!» Тільки зробила перший ковток, як почувся скрегіт ключа в замку. Потім – кроки, і в дверях показався Ромка.
– Не виженеш? – запитав коханий, ховаючи щось за спиною.
– Що ти … – прошепотіла я. – Я так … так чекала тебе … Кожен день. Кожну хвилину!
– Тоді ти заслуговуєш особливого подарунка. – Він винувато посміхнувся, потім зробив крок вперед і витягнув з-за спини червону оксамитову коробочку. – Це не проста каблучка – обручка. Розумієш, до чого?
– Розумію, – розсміялася я і повисла у нього на шиї.
Фото ілюстративне – Freepik
