— Сама винна! — стиснувши губи в нитку, сказала свекруха, коли Люба прибігла до неї, шукаючи захисту, — Нічого було посміхатися всім підряд, думала
Старий яблуневий сад майже не змінився за ці двадцять років. Відкривши скрипучу хвіртку, Люба увійшла в запущений двір, зарослий кропивою і бур’яном, і озирнулася. Низький дерев’яний будинок, в який вона колись прийшла невісткою, почорнів від часу і негоди і дивився на світ сумними, давно не фарбованими вікнами. Люба знайшла очима свою яблуньку – сама садила її ясним весняним днем багато років назад. Вона підійшла до яблуні і притиснулася до неї щокою. На очі від спогадів навернулися сльози. Яблук в цьому році було багато, і дерева були всипані великими соковитими плодами. Переспілі, вони падали на землю і повільно згнивають, поширюючи по саду свій терпкий, і водночас, солодкуватий аромат. Серпневий вітер тріпав крони дерев, і в цьому шелесті Любі чулися старі докори. “Ну не ображайся на мене, красуне”, – жінка погладила шорсткий стовбур рукою, – “Не гнівайся, зберу твої яблучка перед відходом”.
Двері за сільським звичаєм виявилася не замкненими. Біля порога лежав старий вицвілий килимок – Люба в молодості захоплювалася шиттям і в’язанням. Дерев’яні мостини жалібно скрипнули під ногами, і з спальні долинув колись сильний і владний, а зараз тихий і переляканий старечий голос: “Хто там”? Підхопивши важку сумку, Люба увійшла до свекрухи.
Взагалі свекрухою Любі Ганна Михайлівна вже давно не була. Вийшовши заміж за Петра і перебравшись з рідної домівки в дім чоловіка, Люба і подумати не могла, що через кілька років втече з цього будинку вночі разом з маленьким сином, заради нього і себе… Матір Люби була проти цього шлюбу і всіляко застерігала дочку від необачного вчинку:
— Ти зрозумій, Любцю, — примовляла вона, погладжуючи золотисті коси дочки, — Петро випити любить, ти не стикалася з такими і не знаєш, як це. Ганна Михайлівна його одна виховувала, важко буде з нею, вона жінка не лагідна.
— Він любить мене і покине цю звичку, ось побачиш. А Ганні Михайлівні я навіть подобаюся, вона мене дочкою вже називає, — заспокоювала Люба маму.
Відсвяткували гучне весілля, на якому гуляло все село. В першу ж ніч Петро показав все своє єство.
— Сама винна! — стиснувши губи в нитку, сказала свекруха, коли Люба прибігла до неї, шукаючи захисту, — Нічого було посміхатися всім підряд, думала, Петрик не помітить, як Сергій на тебе дивився?
Після весілля Петро став чаркувати практично щотижня. В такі дні він повністю втрачав всі добрі риси, які в нього були, ганяв Любку по селу, спокою у родині не було. На наступний день, він каявся перед Любою, просив вибачення на колінах і навіть плакав. Любця – співчутлива жінка – плакала разом з ним. Так і жили. А потім Люба дізналася, що при надії.
Петро змінився до невпізнання: кинув пити, носив Любу на руках і називав коханою дружиною. Носив їй оберемками польові квіти і забороняв виконувати важку фізичну роботу. Але Ганна Михайлівна стала ще суворішою. Бачити кохання сина до іншої жінки було нестерпно. Вона ганяла Люцю до колодязя, змушувала полоти город і кидати сіно. Незважаючи на це, Любка подарувала чоловікові міцного хлопчика. Сина назвали Іванком. Любця розцвіла і погарнішала – в родині панували мир і гармонія.
Але з часом Люба почала помічати недобре. Варто було тільки Петру прийти з роботи, як Ганна Михайлівна вела його в кухню, щільно замикала двері і щось тихо шепотіла. Після таких розмов Перо виходив з суворим обличчям, поглядав на дружину і сина, і знову почав потроху випивати.
Правда розкрилася дуже швидко. Одного разу, Петро викликав Любу на розмову і прошипів:
— Люди кажуть, Іванко не схожий на мене зовсім. Признавайся, від кого?
Відвівши душу, Петро ліг на лавку і заснув. Люба, вмиваючись холодною водою, зібрала себе і сина і тихенько вислизнула із спальні. Дорогу їй перегородила свекруха.
— Що, втекти вирішила? — почала вона, примружившись, — Іди, іди до того з ким гуляла. Все життя ти моєму синові зіпсувала. Я знайду йому хорошу дружину — не рівня тобі буде. І господиню, і розумницю, і красуню… Не слухаючи виправдань невістки, Ганна Михайлівна виштовхнула її і замкнула за нею двері. Підхопивши міцно сплячого Івасика, Люба оглянула в останній раз сад. Біля паркану тихо шелестіла тонкими гілочками молода яблунька …
Відтоді минуло не багато не мало двадцять років. Люба знову вийшла заміж, переїхала з родиною в місто. Вони з чоловіком відкрили свою невеличку справу. Іванко закінчив навчання і став головним інженером. Як склалося життя Петра і Ганни Михайлівни, Люба не знала до минулої суботи
— Ваша мама зовсім одна. Після того, як не стало Петра його друга дружина з дітьми виїхала до батьків, і до Ганни зовсім приїжджає. А вона у мене гроші позичила і не віддає – каже, нічим. А Ви ж не чужа їй все-таки …- в цій плутаній розмові Люба насилу впізнала сусідку, тітку Марію. Через кілька днів вона зібралася і, незважаючи на те, що чоловік і син відмовляли її від поїздки, все ж поїхала в село.
Вона не очікувала побачити Ганну Михайлівну в такому стані. Колись владна, сильна жінка з гордовитою поставою, зараз перед нею сиділа згорблена маленька бабуся з вицвілими очима, кинута невісткою та онуками напризволяще.
-Любцю, дитинко, це ти? – здивовано запитала вона.
-Я! -Посміхнувся Люба. – Я вам продуктів привезла. І фотографії.
Ганна Михайлівна відкрила альбом з фотографіями змужнілого Вані і заплакала. Зі світлин на неї дивилися молоді усміхнені очі Петра.
Автор – Aйша Iдрісова.
Фото – ілюстративне.
Передрук матеріалу без гіперпосилання на заборонений!
Сподобалася стаття? Поділіться з друзями на Facebook!
