Що в сімдесят років можна ще робити, окрім, як чекати. Чекати, коли приїде син з невісткою чи онук з дружиною, а їх нема і нема
Все вони в тому місті такі зайняті, наче мають і орати, і садити, і без них ну просто ніяк те місто в тих бетонах не проживе. Ще, коли онук був малим, то приїздив на все літо, ото була мені радість, бо він же був таким маленьким ніжним хлопчиком, спав в обнімку з ведмедиком, хоч вже мав іти до школи, але того ведмедя з рук не відпускав.
Далі й в сади сусідські лазив, не так наїстися яблук, як нашкодити і показати, що може вилізти вище за всіх, а скільки разів звідти падав? На словах я вже не могла дочекатися. Коли його заберуть в місто, бо вже всі його сусіди знали. Але вартувало лиш йому поїхати, як хата моментально пустіла, хоч ми й з чоловіком лишалися, але наче радість зникала. Не було про кого думати і бідкатися, все ставало намарним. І корову нема для чого тримати, бо вже поїхав той, хто любив пити молоко ще з шумом, сірко сумував, бо ніхто його не спускав, щоб в лісок побігти, кіт теж був незадоволений, бо ж хто його буде гладити і обіймати?
Тепер у Сергійка вже свій синочок, були ми з чоловіком на рочку. Але цей вже точно до нас не приїде на все літо, а буде сидіти за телефоном в тих тонких стінах.
Ні, син нам телефонує, десь раз в тиждень, як не забуде, коротко спитає, як ми і каже, що у нього теж все добре, але от часу зовсім нема, а щоб до нас поїхати, то взагалі нема, от хвилинку викроїв і зателефонував. Все, що міг – зробив.
Можна подумати. Що він не знати який начальник, а він в перерві на рекламу подзвонив, коли у себе в каптьорці на заводі сидить та штани протирає.
Невістка своїх батьків має, що їй до нас. А онук, наш любий Сергійко, міг би й приїхати, тим більше дитинка маленька в нього і потребує свіжого повітря.
– Ба, яке село? Ми до моря хочемо, навіщо нам в село до комарів?
Отак. Сірка давно нема, як і кота, вже їхні діти ходять по оборі і ми з старим ще тримаємося і все виглядаємо. До сусідів приїжджають діти, та до багатьох їдуть, а наші отакі, зайняті дуже.
– Син дуже багато працює, – кажу я в церкві колежанкам, – та й відпочити хоче, то я буду дитину неволити та в село просити? Хай відпочине, хто про нього подумає, як не рідна мати?
Отак скажу, а потім зі старим поперечуся, щоб не так було тоскно на серці і вже день скінчився і другий такий самий почнеться.
Аж тут машина під ворота! Сергійко з дружиною і дитиною!
– Ба, ми у відпустку до тебе!
– Господи! Дякую Тобі!, – ми давай обійматися, я те янголятко на руки взяла, то й відпускати не хотіла, ну чистий Сергійко!
Невістка видно, що не дуже рада, бо ж де тут море, зате онук аж світиться. Все відремонтував, що міг, я йому готувала тільки ті страви, які він любив. Попри те, що ледве з ліжка встаю, треба розходитися, але йду і роблю, поїдуть і буду лежати. А маленький вже й в будку для пса заліз, кота за хвіст, діда за вуса, бабі хустку з голови знімає… сміху, радості повна обора!
– Ба, я вам фотографій нароблю!
– Нароби! Нароби, щоб ми дивилися і згадували, бо ще не скоро приїдете, – тремтить голос у мене, бо близька розлука.
– Та ви чого? Ми будемо до вас приїжджати.
– Ой, коби, коби…
Поїхали а через якийсь час приїхали знову, привезли радість з собою і фотографії, де вони і ми, разом.
Дивимося зі старим і радіємо, ці фотографії будуть нас гріти до наступної зустрічі.
Історія написана з реальних подій, імена та обставини змінені в інтересах головних героїв.
Фото Ярослава Романюка
Автор Ксеня Ропота
