Справжне щастя

Я працюю лікарем в поліклініці.До мене  прийшов чоловік, досить похолого віку.

Він дуже поспішав і нервувався. Я його прийняв. Та  перший почав  розмову:

– Ви так поспішаєте. Напевно, у вас призначений прийом ще до одного фахівця?

– Не зовсім так.

О 9 годині мені потрібно погодувати хвору дружину. Вона з араз у лікарні.

З лікарської цікавості, я запитав, що з його дружиною. Чоловік відповів, що у неї, на превеликий жаль, виявлена хвороба Альцгеймера. Я встиг зробити необхідні процедури, поки ми розмовляли, на що, природно, знадобився час.

Мені здалося, що до 9 години мій пацієнт може не встигнути в лікарню до дружини. Я поцікавився, чи буде та хвилюватися, якщо він запізниться.

Чоловік сумно покивав головою:

– Ні, хвилюватися вона не буде. Моя дружина не впізнає мене останні п’ять років. І навіть не пам’ятає, ким я доводився їй по життю.

Я здивовано вигукнув:

– І, незважаючи на це, ви все одно щоранку до 9 поспішайте в лікарню до людини, яка вже не пригадує вас?

Тоді він ласкаво поплескав мене по плечу і, посміхнувшись, по-батьківськи відповів:

– Так, на жаль, вона не знає хто я. Зате я пам’ятаю, хто вона. З нею я був щасливий все своє життя.

Я підійшов до вікна і довго дивився у слід цьому літньому пацієнту, що поспішав лікарняною алейкою. І тільки коли постукали у двері, зрозумів, що плачу.

Мурашки пробігли по моєму тілу, і я сказав: “це та любов, про яку мрію і я…»

Мій ранковий пацієнт сказав, що був щасливий. Та й вона, та жінка, теж щаслива, маючи такого чоловіка.

Не пристрасть або романтика, а справжня любов, здатна зрозуміти, пробачити і прийняти – ось те, що неминуще.

Ми підемо. А вона залишиться, оселившись в чиємусь серці.