Сусідські хулігани перейшли всі межі і стали господарювати на моїй дільниці. Провчила як слід
Я самотня пенсіонерка. Ні чоловіка, ні єдиної дочки, у мене, на жаль, вже не залишилося. Родичів по пальцях можна порахувати, та й ті давним-давно забули про мене, і не приїжджають ось уже півтора року точно (відносини у нас завжди були дуже не прості).
Від повної самотності, яке триває ось уже 5 років після смерті чоловіка і дочки, мене зрідка рятує подруга дитинства Люда, яка живе на іншому кінці нашого невеликого села. Ну і ще парочка знайомих по вулиці. Без них і не знаю, залишилося б ще жива.
Селище у нас маленьке, всі про одне одного все знають. Цим і користуються нахабні сусідські підлітки. Знаючи що на допомогу до мене ніхто не прийде, ці 14-15 річні хулігани постійно дражнять мене і проявляють агресію. І так майже день у день, на протязі декількох місяців.
Проявляється це в наступному: то в вікно сніжки кидають, то по паркану лазять, можуть покричати голосно щоб мене позлити.
Навіть коли Люда або знайомі сидять у мене в гостях (що буває дуже рідко), ті все одно можуть прийти, покидати сніжки в будинок і втекти.
Спочатку я намагалася не звертати увагу на них, адже коли починаєш показувати своє невдоволення, кричати на них, то вони від цього і отримують задоволення. Тому і приходять до мене частенько і намагаються пограти на моїх нервах. Діти часто злі і не відають що творять.
Потім, коли у них це увійшло в звичку, пішла до їхніх батьків, свідомо розуміючи що навряд чи що вийде пояснити (давненько ті переїхали в наше селище, і з тих пір тільки й роблять що випивають, та плодять собі подібних).
Спробувала їх напоумити, щоб вони поговорили зі своїми дітьми, заборонили їм таке витворяти, карали в разі чого: нуль ефекту.
«Ми самі знаємо, як нам виховувати їх. Вони ж вас не чіпають, просто веселяться, що вам не подобається? До побачення! », Такою була приблизна відповідь від них.
Після цієї невдалої розмови, хулігани навіть пропали на пару днів і не набридали мені. Правда потім все одно все повернулося на круги своя. Але це ще не так дратувало, і я вже змирилася з цим, в порівнянні з наступним: починаючи з минулого тижня, вони раптом різко перейшли всі межі і стали господарювати на моїй ділянці! Раніше такого нахабства від них ніколи не було і на ділянку вони не перелазили.
А тут одні на даху лазні стрибають, інші по всій ділянці бігають, наводячи безлад. Пам’ятаю як вибігла, кричати почала, а ті тільки й іржали, не маючи наміру йти.
Нерви у мене не залізні, більше терпіти я цього не могла, і провчила їх як слід!
Рано вранці встала і пішла до своєї знайомої через пару будинків від мого, і вмовила на сьогодні-завтра (дивлячись коли знову прийдуть) забрати до себе її вівчарку, на ім’я Рекс. Собак я сама все життя любила, моя улюблена і вірна померла два роки тому (прожила зі мною 15 років), і тому складності ніякої це не склало.
Хулігани прийшло вже трохи пізніше обіду, і коли ті знову перелізли і почали бігати по моїй дільниці, я різко відкрила двері і випустила Рекса.
Ох, і бачили б ви, як ті раптом з впевнених крутих хлопців перетворилися в боязких діточок, побачивши собаку і за лічені секунди втекли з ділянки.
Наостанок я крикнула: «Ще раз сюди залізете, готуйтеся до зустрічі з Рексом!». Ще й вирішила верх паркану мастилом намазати. Якщо і полізуть, то наткнуться на нього, і ледве змиють.
І ви знаєте, з того моменту пройшло 10 днів, і слава Богу, вони більше не приходили і не діставали мене. Мені так спокійно і добре, сподіваюся так буде і далі.
