Свекруха дорікає мою дочку, що та не працює, а сидить на всьому готовому. Мені було соромно перед батьками зятя, тому й я віддала доньці свою пенсійну карточку. Боюся, що коли сини дізнаються про все, то перестануть спілкуватися з нею, а можливо, і зі мною

Мені 65 років, я давно вдова. З чоловіком ми жили добре, але 6 років тому його не стало. У мене троє дорослих дітей, є онуки. Всі живуть окремо. Сини купили квартири, а молодша дочка з чоловіком живе з його батьками.

За синів я спокійна, а от у моєї доньки є проблеми. Після школи дочка не захотіла вчитися далі, сказавши, що хоче відпочити і краще підготуватися. Училище її не влаштовувало, хотіла університет.

Рік минув даремно, вона нічого не робила. Тому вступати відмовилася, а вийшла заміж. Я перечити не стала, думала, раз вчитися не хоче, нехай виходить заміж. Коли онукові було два роки, я запропонувала їй вивчитися на швачку, щоб мати професію. Дочка сказала, що дитину в садок не віддасть до трьох років.

Потім народився другий онук і на цьому все закінчилося. Роботу дочка не поспішала шукати, хоча діти вже підросли, а старший онук пішов до школи. Донька не працювала, тому власних грошей у неї не було.

Я допомагала грошима, тому що у неї вже почалися непорозуміння з чоловіком і його мамою. Свекруха дорікала мою дочку, що та не працює, а сидить на всьому готовому. Мені було соромно перед батьками зятя, тому й я давала дочці гроші.

Я вийшла на пенсію три роки тому. Віддала доньці свою пенсійну картку, щоб користувалася моїми грішми. Вона запевнила, що віддасть через місяць, тому як шукає роботу – давня подруга бере її до себе в офіс.

Я зраділа, але рано. Працювати прибиральницею дочка не погодилася, а більше вона нічого не вміє. Хоча зарплату запропонували нормальну. Я вже взагалі втратила надію, що донька колись почне працювати.

Сини наполягають, щоб я пішла з роботи і жила на пенсію, а вони будуть допомагати. Але я не можу звільнитися і залишитися зовсім без грошей. Вони ж не знають, що мою пенсію ось уже три роки забирає донька. Віддавати пенсійну карту назад вона не збирається. Каже, що гроші йдуть моїм онукам. А якщо мені шкода кількох тисяч на них, то вона не дозволить з ними бачитися.

Що робити, не знаю. Боюся, що сини дізнаються про все і точно перестануть спілкуватися з нею, а можливо, і зі мною. Цього я не хочу: яка б вона не була, але вона – моя дочка і я її люблю. За всі роки я не можу нічого подарувати їх дітям, тільки дешеві іграшки. Все витрачаю на дочку. Так виявилася в заручниках власної доброти.

Напевно, я неправильно виховала дочку, щось упустила і тепер повинна за це розплачуватися. Ніколи б не подумала, що в старості найбільше проблем мені створить донька, коли я її ростила, мріяла, що саме вона мене догляне на старість. А насправді ось як виходить.