Свекруха відмовляється лягати до лікарні. – Я не можу кинути чоловіка та сина, вони одні не впораються!
Чоловік уже тиждень місця собі не знаходить, бо його мама, яка живе в іншому місті, відмовляється лягати до лікарні, хоч їй треба. А причина в тому, що вона просто впевнена, що чоловік та син без неї не виживуть. Хоч свекр не інвалід, не старий, йому трохи за п’ятдесят, а діверу вже шістнадцятий рік.
Ми з чоловіком познайомилися у студентстві, навчалися в одному університеті, але на різних спеціальностях. Обидвоє приїжджі, але вирішили залишитися саме в тому місті, де навчалися, адже воно велике і перспективне.
Після закінчення ВУЗу ми жили разом рік, а потім вирішили зіграти весілля. Збирати всю рідню в одному місці було незручно, тому ми вирішили тихо розписатися у своєму місті, відзначивши з друзями, а потім з’їздити до моїх та його батьків.
Після приїзду до свекра у мене виникло дуже багато питань, головне з яких – як мій чоловік примудрився вирости нормальним чоловіком. У свекрухи явні проблеми з опікою, але її чоловіка та молодшого сина все влаштовує. Що мама все по дому робить сама, не дозволяючи їм навіть посуд за собою помити.
– Мій чоловік за час нашого сімейного життя жодної тарілки не помив, – з незрозумілою для мене гордістю хвалилася свекруха.
Досягнення, на мою думку, сумнівне, тому що в житті трапляється різне – можна захворіти, втомитися, та просто не хотіти цього робити. А виходить, що якщо свекруха щось по дому не зробила, то ніхто не зробить. Посуд буде киснути в раковині, будуть крихти на столі, а брудний одяг накопичуватиметься в кошику.
– Мене переважно дід виховував. Тому в них з бабусею я ріс нормальною дитиною – і підлогу мити навчився, і суп варити, і прати, і шити, – пояснив мені чоловік, коли я дивувалася, як він примудрився не вирости побутовим інвалідом.
Сам свекр та дівер виявилися людьми непоганими, жодних патріархальних замашок. Просто їм на думку не спадало, що вони можуть щось зробити, та й навіщо.
Ось усі сіли за стіл, а свекруха все підстрибує – одному сільничку подати, іншому хліба нарізати, потім друге покласти, потім налити чай. А мужики як сиділи за столом, так і сидять, поїли, залишили все на столі, сказали, що все смачно, дякую, і пішли у своїх справах.
Від батьків чоловіка я виїжджала під сильним враженням. Боялася, що після повернення додому у чоловіка теж проріжуться такі самі замашки, але пронесло. Ми продовжили жити так само, як і жили, ділячи домашні обов’язки на двох.
Нещодавно свекрусі стало погано, щось із тиском було, а потім лікарям не сподобалися якісь шуми у серці. Їй настійно рекомендували лягти до лікарні та обстежитись, не виключалося, що доведеться робити операцію. Але свекруха до лікарні не лягла, сказавши, що їй уже краще.
– Мам, ти що там вигадуєш? Тобі лікарі що сказали? А ти що твориш? – намагався достукатися до неї мій чоловік.
– Та багато зараз лікарі знають! Я ж говорю, що вже полегшало!
— Ляж бодай обстежся, щоб серце заспокоїлося.
– А на кого я дім залишу, мужиків своїх? Вони тут помpуть, поки я в лікарні розлежуватимуся.
Звичайно, всім стане легше, якщо не стане самої свекрухи. Свекр і дівер намагалися також переконати її, що впораються самі, не пропадуть, але вона дала їм якусь перевірку, яку вони провалили. Після цього вона абсолютно впевнена, що без неї вони не виживуть.
Жодні докази на неї не діють, свекруха стоїть на своєму. Чоловік у мене по квартирі кидається, переживає за матір. Хоч кидай усе й їдь сидіти зі свекром і дівером, щоб свекруха спокійно до лікарні лягла. Так би і зробили, але поки що начальство не дає відпустку.
Чоловік уже втомився весь, а я не розумію свекруху. Адже якщо вона зараз не залишить на кілька днів чоловіка та сина, то може незабаром залишити їх назавжди. Ось і кому стане краще? Вона не може цього не розуміти.
