Син, коли дізнався, що я зробила, то не повірив вухам. А тоді давай казати, що я його осоромила перед всіма дівчатами. Я не чекала такої реакції, тим більше, що я вважаю, що вчинила все правильно

Тільки мами синів мене зрозуміють, як то важко відпускати від серця найдорожче, бачити, що ти вже не потрібна нині, коли ще вчора без тебе й колготи одягнути не міг.

А нині вже такий гордий та дорослий, матері не треба і матері подякувати не треба за те, що виростила його та виховала.

Сама я його ростила, на аліменти, наче сльози, а виріс у мене наче той дуб високий та міцний. Я собі в усьому відмовляла, думала, що головне дитину все, а сама обійдуся, а вже як син стане на ноги міцно, то тоді матері й подякує.

Став. Подякував. Ледве несу аж світу не бачу.

Пішов мій Дениско на роботу, підробіток такий, поки вчиться, нічого особливого. І я вже чекаю не дочекаюся, коли ж та його перша зарплата буде і він дні рахує, я ж бачу. Бачу, прийшов веселий і щасливий:

– Мамо, дивися, який я браслет для Наталки купив!

І хвалиться браслетом, а мені світ меркне. То якійсь Наталці він купив браслет з першої зарплати, а рідній матері ні шоколадки, ні квітки, ні листівки, ні «дякую». Виростила і викохала.

Тільки подругам серце виливала та розради шукала.

– Ти уявляєш, Ніно, нічого мені не купив. То є син? А я для нього все життя поклала, а він мені отак.

– Та, що ти завелася, – каже подруга, ще буде й тобі подарунок, почекай.

– Нема куди далі! невдячний і все! Ну, я подивлюся вже на ту Наталку, на ту принцесу з моїм браслетом!

Але тут син завалив сесію і пішов в армію, звичайно, що я не дала ні копійки на те аби він перездав:

– А що таке, сину, а де зарплата твоя? У мене грошей нема, все розписано на перед по купочках. Ати вже на себе надійся, раз вмієш грошима тринькати, то матір тобі не потрібна.

Я не жалію, що тоді нічого не зробила, бо син вернувся зовсім іншою людиною.

А до того, ота його Наталя, яка обіцялася чекати, не чекала. Мені подруга сказала, що не раз бачила, як по неї якась машина приїжджає.

Я те синові не говорила, а тепер вирішила сказати, як тільки вернеться. І ось мій горобчик приїхав з букетом квітів та мені!

– Дякую, дитино моя люба, – кажу і сльози котяться.

– То ще не все, ось я тобі сережки купив, якраз під твої очі.

– А де ж ти гроші взяв, – дивуюся я.

– Мамо, не питай. А приміряй, – каже він і я вже побігла.

От під мої очі син вибирав, значить думав про мене, значить любить мене»!

Щаслива я, як ніколи в житті. Ні, тоді була найщасливіша, коли його вперше на руки взяла.

Але то таке, милуюся, як він мої голубці та котлети наминає і хвалить.

– Мамо, як я за цим сумував!

А мені на душі так радісно, але ж треба сказати за Наталю. Але він почав першим питати, що чути та видно і я одразу й зізналася:

– Гуляла вона і нема чого за нею жаліти. Знайдеш собі гарну дівчину. А за браслет твій не переживай – я його у неї забрала.

– Як забрала, – сполотнів син.

– Та отак, прийшла і кажу, нема чого тобі тримати подарунок моєї дитини, коли ти з ним далі нічого мати не хочеш. Звикла, що заради неї ти тяжко працював і не цінує твої почуття, то все, гуляй без браслету!

І тут син давай казати, що так не робиться і тепер про нього будуть думати погано через мене. А я вважаю, що я вчинила правильно і нема чого моєю дитиною користатися. Правда ж?

Фото Ярослава Романюка

Автор Ксеня Ропота