Так швидко проходить; цей час, поки ми так потрібні дітям.
Такі швидкі роки, поки дитина потребує нас. Поки можна на ручки взяти, а потім за ручку.
Або акуратно вивільняє – вона вже дуже велика, доросла. І вона йде своєю дорогою в свою долю, ця доросла колишня дитина.
Залишається розгубленність: як, вже? Як це так вийшло? Де мій маленький хлопчик, маленька дівчинка, які так хотіли на ручки, боялися засинати, якщо мене немає поруч, кликали постійно: мамо!
Тепер не кличуть; прекрасно обходяться без нас.
І засинають з кимось іншим, з іншою колишньою дитиною… Діти ніколи не залишаються дітьми.
І ось це коротке дитинство зайнято вихованням, навчанням, чим завгодно, тільки не обіймами і поцілунками.
Не спільними іграми – та й коли грати? Уроки не зроблені або виріб для садка, десь потім, я страшно втомилася, вранці на роботу… І треба привчити до самостійності.
Всі тільки про це і говорять. Це – найважливіше, щоб була самостійною. Швидше б виросла.
А потім раз – і перед вами доросла людина. Просто молодша за вас. І дитини більше немає – дитинство таке коротке.
І як ви будете шкодувати про кожні пропущені обійми, про кожний крик і зауваження, про кожну відмову пограти, бо ніколи.
Коли-небудь потім. А потім вже не треба. Дитини немає – є дорослий. А деякі діти не встигають стати дорослими – так теж буває.
Батьки найбільше шкодують не про те, що діти мало вивчили англійських дієслів, формул, мало занять в секції провели, мало привчали до самостійності, мало на екскурсії відправляли з класом – найбільше шкодують про те, що мало були разом.
Мало разом лежали на дивані, обнявшись. Гуляли на ручках. Або за руку йшли – і вже немає руки в нашій руці.
