– Так, ти виходила мою маму. Але ситуацію це не змінює: я кохаю іншу. Забирай дітей і шукай собі якесь житло

Після одруження ми з чоловіком вирішили оселитись у його мами. Вона не була тією свекрухою, про яких пишуть злі анекдоти. Тамара Миколаївна – жінка мудра, спокійна і дуже розуміюча. За всі роки, що я її знаю, у нас не було жодної сварки. До мене вона ставилась, як до доньки, а я була вдячна долі, що можу вважати цю жінку другою мамою.

Тамара Миколаївна працювала вчителькою. Педагогом, як-то кажуть, була від Бога. На роботу щодня ходила як на свято. Аж поки не сталось велике лихо. Взимку вона впала на слизьких східцях і дуже травмувала спину. Лікарі сказали, що знову стати на ноги після такої травми дуже важко, але ми все ж вирішили спробувати. Купували ліки, возили до різних спеціалістів. Але ви і уявити не можете, скільки все це коштує! Чоловік вирішив, що поїде за кордон на заробітки, щоб хоч трохи полегшити наше становище. Але, мені здається, це був просто привід поїхати з дому.

З пошуком роботи йому допомогла наша сусідка Алла. На тому і зійшлись: Тарас поїхав на 3 місяці будівництві працювати, а я залишилась доглядати його маму. Щотижня він пересилав нам трохи грошей. Звісно, усе йшло на лікування. І вже через деякий час мама знову почала ставати на ноги.Дізнавшись, що причин сидіти в чужій країні більше немає, Тарас повернувся додому. Але яким же він став чужим, холодним… Думала, з часом пройде. Все ж за три місяці важкої роботи можна відвикнути від домашньої атмосфери. Але пройшло ще два місяці, а нічого не змінилось. Він нічим не цікавиться, не розмовляє зі мною, спить в окремій кімнаті… А потім ще й повідомив новину: знову їде за кордон.

– Нащо ж тобі тинятись чужими краями? Мама вже ходить, гроші в нас. Лишайся дома, тут твоя сім’я, – намагалась я переконати чоловіка.

– Марино, ти наче маленька, чесне слово. Діти ростуть, гроші на них треба завжди. Хіба ж яка копійка зайвою буде? – вперся Тарас.

Силою втримати його не можна було, тому вже за тиждень він знову був у Польщі. Сказав, додому повернеться скоро. А повернувся через 6 місяців. З Аллою. А та – з пузом. Тут усе й стало на свої місця.

– Давно я люблю її, зрозумій. А тепер ми й дитинку чекаємо… Я ще рік тому хотів тобі сказати, але не боявся образити.

Мені наче ніж у спину встромили! Так боляче мені ще ніхто не робив. Але розбиратись у всьому і шукати винних я не стала. Без істерик та скандалів я зібрала речі, забрала дітей і поїхала. Свекруха і досі просить в мене вибачення за такий вчинок сина, просить не тримати на неї зла. Але на неї я і не ображаюсь. Вона не винна, що її син не може жити по-людськи.

А що б ви робили в такій ситуації?

Напишіть нам в коментарях