– Так ти ж померла багато років тому! – випалила діваха, яка хазяйнувала на моїй кухні. Я аж присіла…
Три роки тому мій чоловік потрапив у страшну аварію. Якась баба на перехресті поїхала на червоний і так машину мого Михайлика протаранила, що його ледь звідти витягли!
Чоловік, слава Богу, вижив. От тільки хребет йому так пошкодило, що став він лежачим. Поставити його на ноги шанси лишались, та на це все треба були такі гроші, про які я й говорити боялась!
Ми в селі жили: позичити немає в кого, роботу не знайдеш, лікаря іншого теж. Не лишалось мені нічого іншого, як кинути чоловіка на сина та податись десь на заробітки. З документами в мене якісь нелади були, за кордон не випустили. Тому я гайнула грошей в столицю шукати.
Жила у своєї подруги старої, на двох роботах працювала, спала по кілька годин на день… І все це, аби Михайла нарешті до минулого життя вернути.
Їздила я додому раз на кілька місяців, бо роботу пропускати не дозволяли. А за останній рік і взагалі рідних не бачила. Зате ж у чоловіка такий прогрес з’явився, що він уже перші кроки сам робить!
І от недавно вибила я собі вихідний, приїхала додому… А там стільки речей жіночих, наче в магазині якомусь! Зайшла на кухню – мадам якась стоїть! У платті, з макіяжем… При параді, як у нас таке називають. – Здрастя! А ви хто? – питаю я в цієї дами.
– А ви хто? – вирячила вона на мене свої очі.
– Як хто? Жінка Михайла, мама Вови, хазяйка хати цієї, – розгубилась я.
– Так ви ж померли багато років тому! – випалила мені ця діваха.
Я аж присіла, чесне слово… Ця гостя, поки я в себе приходила, лахи зібрала та побігла десь. А я лишилась чекати своїх чоловіків. Аж через дві години вони додому надумали вернутись. Та ще й обоє на своїх двох.
– Ну що, дорогі мої. Воскресла я, як бачите! – з порогу заявила я. – Може ви мені поясните, що це за… Курка блондиниста в нас на кухні товклася, га?!
Ох і зам’ялась вони, очі забігали…
Але там усе просто виявилось. Чоловік мій дізнався, що не все в нього так погано зі спиною було, він більше боявся ходити, ніж не міг. Тому на ноги став дуже швидко. Та тільки мені про це казати не спішив. А й нащо? Він же з медсестрою з лікарні своєї роман закрутив. Мене вже й похоронив. Розказав, що сина сам виховує, важко йому живеться без жінки в хаті. Ще й Вовка йому підігравав весь час… Жили ці лобуряки за ті гроші, які я потом і кров’ю заробляла.
От тобі і вдячність, от тобі і сім’я. Довго я не думала – вигнала обох з хати, яка на мене записана, усі манатки їхні повикидала. Нехай собі і дім новий шукають, як жінку і матір вже знайшли.
Сусіди тепер кажуть, що я безсердечна, чоловіка-інваліда та рідного сина без даху над головою лишила. Але мені вже на ті плітки байдуже… Скільки років життя коту під хвіст пішло!
Чи може вигнати рідних людей – це вже занадто?
Напишіть нам в коментарях
