«Так я ж розумію, причіп нікому не потрібен» – я пів ночі проплакала, почувши таке від онуки. А донька життя своє влаштовує, дівчинку свою нам покинула…

Наташі 37 років, її доньці Маші 13. Так склалося, що з першим чоловіком, Машиним батьком, Наташа розлучилася, коли дівчинці було всього 2 місяці. Загуляв мужик, вона не пробачила. Прийшла з донькою жити до батьків.

Жили ми в нашій трійці вчотирьох: ми з чоловіком, Наташа і Машенька – розповідає мама Наталки, Валентина Семенівна. – Користуючись тим, що за Машенькою є кому доглянути, Наташка часто йшла то до подруг в гості, то вони на природу компаніями вибиралися. Ми з чоловіком були не проти, сподівалися, що дочка влаштує особисте життя, знайде собі хорошого чоловіка. Джерело

Я майже завжди відводила і забирала Машу з садка, потім зі школи, займалася з нею, гуляла. П’ять років тому Наташа пішла жити до свого нового чоловіка. Він орендував квартиру в іншому районі міста. Машу вона з собою не взяла – був кінець навчального року, дівчинці було б незручно добиратися до школи. Якось майже відразу Наташа завагітніла, вони одружилися. Вирішили жити у нас. Народився онук.

Так і жили. Наташа з чоловіком і малюком в одній кімнаті, Машенька в інший, а ми з чоловіком в третій. Нормально жили, мирно. Тільки було видно, що до малюка Наташка з чоловіком ставляться набагато краще, ніж до Марійки. Ні, її не кривдили, не ображали. Просто на вигляд було, як ніби Коля – їх дитина, а Маша – так, сусідська дівчинка.

Мені було прикро за внучку. Колю визначили в садок, Наташа вийшла на роботу, і з грошима стало легше. Вони зібрали гроші на початковий внесок, оформили іпотечний кредит і купили собі однокімнатну квартиру. Я відразу говорила, що потрібно купувати квартиру поруч з нами, інакше як Машенька в школу ходитиме?! А міняти школу – великий стрес. Але вони знайшли якийсь там вигідний варіант і купили житло на іншому кінці міста.

Машу з собою не взяли. Наташа попросила мене залишити внучку жити з нами. Начебто і до школи вона вже звикла, і друзі у неї тут, і окрема кімната. Музична школа, знову ж таки, поруч. Якщо брати її з собою, то вчотирьох доведеться жити в одній кімнаті, змінювати школу.

Ми з Машенькою поговорили, вона сказала, що вважає за краще залишитися з нами, ніж їхати з матір’ю. Так і живемо. Наташка спочатку приїжджала частенько після роботи, щоденник дивилася, зошити у Маші, за обновками вони ходили. У вихідні вони Машу забирали до себе, в кафе ходили. Потім все рідше і рідше. Що маємо тепер. Наташа дзвонить дочкі рази три за тиждень на п’ять хвилин, і мені два рази в тиждень. Приїжджає 2-3 рази на місяць. Грошей на утримання Маші вона нам не дає. Ми не просимо, і як ніби все в порядку.