– Тітко, а коли ви збираєтеся додому? – не задумуючись, спитала Неоніла. На що старенька здивовано відповіла: – Я до тебе назавжди. А хіба ти мене не доглянеш? – Ну, у мене діти, чоловік. Хіба вам так погано у своїй хаті? У той же день тітка зібрала речі і зі сльозами на очах пішла геть. А на прощання сказала слова, які жінка не може забути вже багато років

З Неонілою Максимівною ми випадково зустрілися в Карпатах на відпочинку. То ж, так, між іншим, я запитала її про її дітей і відразу зрозуміла, що це питання для неї є дуже болючим. Я знала, що діти давно роз’їхалися, донька-лікар живе у Києві, а син-геолог після закінчення університету подався аж на Камчатку.

– Мені за сімдесят, а я й досі не маю внуків, – заплакала Неоніла Максимівна. За матеріалами.

Донька Неоніли, Марта, росла красунею і це відчувала. Тим паче, батьки були вчителями – а це у сімдесятих багато про що говорило. У шкільному драмгуртку мала всі головні ролі, тож не дивно, що після школи поїхала до Києва вступати у театральний, та, очевидно, викладачі не розгледіли у ній потенціалу, бо екзамени вона провалила. Рік працювала піонервожатою у школі, а тоді на диво усім з першої ж спроби поступила в медичний у Києві. Вивчилася на лікаря, тепер працює у приватному медичному центрі, має квартиру, заміський будинок.

– А щастя нема, – підсумовує Неоніла Максимівна. – Двічі була заміжня: спочатку за старшим чоловіком, від якого втекла, а другий, молодший, покинув її сам. Вже на носі п’ятдесят літ, а діток Бог не дав. Кому те багатство дістанеться?

Син Максим, якого вчителька назвала на честь батька, живе на Камчатці, розміняв шостий десяток і досі ще холостякує. Їздить в експедиції, та здебільшого займається науковою роботою. Буває вдома раз на десять літ.

– Якби не мобільні та Інтернет, коли б і бачила своїх дітей. Оце вони скинулися мені на подарунок – купили путівку в санаторій. Трохи розвіюсь, бо живу сама як палець, у своїй хаті. Тепер уже знаю, чому така доля в Марти і Максима, – і жінка знову не стрималася від ридань.

Ростила змалку Неонілу Максимівну її рідна тітка. Дітей не мала, тож коли їй минуло за тридцять, впала навколішки перед сестрою і благала: «Шурочко, змилуйся над моєю доленькою, віддай мені Нілочку». І жінка, яка на свою заводську зарплату тягнула аж п’ятеро лобів у післявоєнні роки, й оком не моргнула: «Забирай». Так дівчинка зажила у рідної тітки. І як зажила! Та працювала бухгалтером, тож балувала названу дочку і платтячками, і ляльками.

Коли Неоніла закінчила педагогічний інститут, її направили вчителювати на Полісся. Тут вийшла заміж, народила двох дітей. Спочатку часто навідувалася до другої матері на Полтавщину, а пізніше зрідка, бо не мала часу за роботою і сімейними клопотами. Вже у вісімдесятих тітка несподівано приїхала. Спираючись на палицю і накульгуючи, ледь дошкандибала з чемоданом до Неонілиної хати –мала вигляд хворої людини, яка доживає свої дні. Гостювала вже з тиждень, що не подобалося ні чоловікові, ні навіть названій дочці.

«А коли ви збираєтеся додому?» – не задумуючись, спитала. На що стара жінка здивовано звела брови: «Я до тебе назавжди. А хіба ти мене не доглянеш?» – «Ну, бачите, у мене діти, чоловік… Хіба вам так погано у своїй хаті?» У той же день тітка зібрала речі і зі сльозами на очах пішла геть. А на прощання кинула: «Щоб твоїх дітей так само на старості догляділи!»

А через місяць прийшла телеграма: тітка одразу після приїзду злягла і через кілька днів її не стало. І лише згодом, коли життя у дітей не склалося, щодня стала згадувати тітчині слова. Бо ж має дітей, а доглянути її нікому.

За матеріалами Юлія ШЕВЧУК.