– Ти розважалась в Італії, доки я тут судно бабусі носила. Що тепер хочеш? – Мама приїхала і nогрожує судом. Та нічого в неї не вийде

Совісті у моєї мами ніколи не було. Коли мені виповнилося 10 років, вона заявила, що заради мене їде заробляти гроші в Італію. Покинула мене з татом, та ні копійки не вислала. Лишень згодом повідомила, що хоче розлучитися, адже зустріла своє кохання.

А коханням виявився 72-літній італієць, досить заможний. Тож очевидно, що ненька мала план збагатитися. Жодного разу вона не приїхала до мене. А ви знаєте, як дівчинці-підлітку потрібна мамина любов і порада. Та тато дуже старався, робив усе можливе, аби я не сумувала. Навіть намагався її виправдовувати:

– Вона багато працює, зрозумій, жити в чужій країні не так просто.

– І де ті гроші? Чи вона думає, що мені нічого не треба?

– Може хоче назбирати на щось серйозне.

Та я нічого не дочекалась. Ненька навіть на мій випускний не приїхала. Згодом я поїхала на навчання. Роки минали. Я почала працювати. На роботі познайомилась з майбутнім чоловіком.

Мене вкрай здивувало, що мама приїхала на весілля. Ніхто цього не очікував. Та вона з’явилась наче зірка, на дорогій автівці в брендовій сукні і вся в золоті. Усі гості дивились на неї. А я розуміла – вона приїхала не заради мене, а щоб себе показати. Подарувала, до слова, нещасну мікрохвильовку, ще й китайську.

Мама поїхала, а ми зажили своїм життям. Згодом я народила. Ви не уявляєте, як радів тато, що став дідом. Він няньчився з онуком, в усьому нам допомагав. Та раптом сталася біда. Захворіла моя бабуся. Діагноз був страшний, а хвороба невиліковна. Я зателефонувала в Італію:

– Мамо, бабуся хвора. Довго не житиме. Ти маєш приїхати.

– Нащо? Чим я допоможу?

– Побудеш з нею, це ж твоя мама!

– Слухай, я не можу, багато роботи.

Вона не приїхала. До кінця бабусю доглядали ми з татом. Все робили, мили, масажували. Батько навіть ночував в неї, аби саму не залишати. А старенька дякувала й тихенько плакала. Ми розуміли, як їй прикро, що мама не рідна донечка не поруч.

А потім бабуся померла. Незадовго до смерті вона зізналася, що змінила свій заповіт. І квартиру вирішила мені залишити.

Минуло кілька місяців і раптом приїхала мама.

– Я маю вступити у право власності на квартиру.

– Ти розважалась в Італії, доки я тут судно бабусі носила. Що тепер хочеш? Квартира моя.

– Як так? Це не чесно, я буду судитися.

Та нічого мама зробити не змогла. Все ж законно. Вона повернулась в Італію. А я досить скоро з сім’єю переїхала в бабусину квартиру. Ми зробили там ремонт оновили меблі, все вийшло досить гарно.

І ось минув рік, і на моєму порозі знову з’явилася мама.

– Щось ти часто приїжджати стала?

– Доню, біда в мене велика! Чоловік помер, а мене ні з чим залишив. Усе на дітей записав. Я бідна.

– А від мене що ти хочеш? Чому за ці роки гроші не відкладала. Треба ж думати головою!

– Дозволь пожити. Я знайду роботу і поїду.

– Тут місця мало. їдь назад в Італію.

Мама образилась і пішла. Неприємно мені через цю ситуацію. Хоча й впевнена, що все правильно зробила. А ви що скажете? Як мені бути?

Напишіть нам в коментарях