У мене троє дітей, молодшому – 29, старшому – 37. Усі 3 живуть чудово, але з кожним днем вони все більше віддаляються від мене.
Я завжди пишалася своїми дітьми. Моєму молодшому, Івану, 29 років, середньому, Сергію – 33, а старшому, Олексію – 37. Всі троє влаштувалися в житті і живуть чудово. Але згодом я почала помічати, що вони дедалі більше віддаляються від мене.
Це було непросто визнати, але не могла ігнорувати цю реальність. Якось я вирішила зібрати всіх на сімейну вечерю, щоб спробувати відновити нашу близькість.
Коли ми посідали за столом, я почала розмову. “Хлопці, мені здається, що ми стали занадто віддалятися один від одного. Мені сумно від цього,” – сказала я, намагаючись стримати сльози. Олексій подивився на мене здивовано.
“Мамо, ми просто зайняті своїм життям. У кожного свої турботи”, – відповів він. Сергій додав: “Ми дорослі люди, у нас свої сім’ї, робота. Не завжди виходить знайти час.” Я кивнула, розуміючи їхню точку зору.
“Я розумію, але мені так не вистачає наших зустрічей, наших розмов. Мені не вистачає вас”, – зізналася я. Іван, завжди тихий, узяв мою руку. “Мамо, ми тебе любимо. Просто не завжди розуміємо, як це показати. Давай спробуємо частіше зустрічатися.” Це було початком нашого нового етапу. Ми домовилися про регулярні сімейні вечері.
Мої сини почали дзвонити та писати мені частіше. Ми почали ділитися новинами, планами, радощами та переживаннями. З часом я зрозуміла, що стосунки треба доглядати та підтримувати, як рослину. Іноді достатньо просто відкрито висловити свої почуття та бажання, щоб знову відчути той особливий зв’язок, який завжди був між нами.
