В село до батьків я привела зятя, старшого за мене на 5 років. Мама зраділа, а тато дуже засмутився. Потім ми стали жити у місті, до батьків приїжджали щовихідних. Вони гралися з дитятком, а ми з Вадимом допомагали їм по господарству. Та одного вечора чоловік сказав, що має до мене серйозну розмову

Ще коли я була маленькою дівчинкою і вчилася в молодших класах, я думала, що завжди буду жити в селі і ніколи не поїду в місто, адже крім села я тоді нічого не бачила. Але після закінчення школи, мама сказала що потрібно їхати в місто, здобувати освіту. Мені тоді здавалося, що я, все вмію: в свої 16 років я вже дуже добре шила, в’язала, готувала, доїла корову і кіз і по городу батькам допомагала. Виявилося цього мало для дорослого життя. Мама була непохитна.

Раніше я не їздила далі сусіднього селища, де знаходилася моя школа і поліклініка. Від цього селища до міста 40 кілометрів, туди ходять автобуси і електрички, їздити можна було щодня, були б гроші. Мій вибір професії маму зовсім не здивував, я вирішила вчитися на бухгалтера. У нас в селі є маленький магазин, де я могла б проходити практику, а потім і влаштуватися туди на роботу. Я обговорила таку можливість з тіткою Валею, яка працювала в тому магазині бухгалтером, вона якраз збиралася на пенсію і була рада моїй допомозі.

Вступила на навчання я досить легко, бо вчилася в школі добре. Настала осінь. Початок навчального року дався мені важко: кожен день їздити не виходило, грошей не вистачало ні на їжу, ні на проїзд, довелося заселятися в гуртожиток, де всі вже познайомилися, подружилися, а я була для них зовсім чужою людиною. Однак мені вдалося знайти спільну мову з сусідками по кімнаті, коли ми відзначали мій день народження. Я задобрила їх тортом, який сама спекла вдома.

Жити в гуртожитку мені відтоді стало легше, ми з дівчатками часто ходили в кіно, разом робили уроки, гуляли і навіть прогулювали пари. Мені сподобалася міське життя, на літо я їздила в село і нудьгувала по місту. В останній рік навчання, я вже замислювалася про те, щоб залишитися в місті, влаштуватися на роботу і їздити в село тільки на вихідні. Мама мене підтримала, вона розуміла, що в місті у мене більше можливостей, але тато був проти цього. Я єдина дитина в сім’ї та допомоги батькам чекати більше не від кого, тато розумів, що вони вже не молоді, а тримати худобу і займатися господарством удвох буде складно. У мене залишалося ще пів року подумати, поки не закінчиться навчання. Хоча батьки і готові були мене відпустити у доросле життя, але в дуже, звичайно ж, вони хотіли, щоб я жила разом з ними.

На новорічні канікули я поїхала в село, але домовилася з подружками, що ми обов’язково зустрінемося на канікулах і сходимо в кафе відзначити Новий рік. Батьки не заперечували і 5 січня я зустрілася з дівчатками в кафе.

Я одягла свою улюблену сукню, вона була неймовірно гарна і дуже мені пасувала, я сама її пошила, подружки оцінили мій наряд, але не тільки їм вона сподобалася. Весь вечір на мене дивився один чоловік, він був з друзями, і в кінці вечора вони приєдналися до нас. Я не знала, як себе поводити, адже ніколи ні з ким не зустрічалася та нікого не кохала до того. Я не помітила, як швидко пролетів час, ми вже весело спілкувалися з Вадимом і його друзями, а потім вони проводили нас до гуртожитку. Дівчата не могли заснути, все обговорювали нових знайомих, а я тихо лежала укрившись ковдрою і думала про Вадима.

Він гарний, хороший, старший за мене на 5 років. Я вже представила все наше майбутнє життя: як він запросив мене на побачення, як зробив мені пропозицію, як я познайомила його зі своїми батьками, потім наше весілля, троє дітей, онуки. Я зрозуміла, що закохалася. Так, здається я закохалася! А він? Я навіть не зрозуміла, чи сподобалася я йому. Ці думки три дні не виходили у мене з голови, а Вадим все не з’являвся. Канікули закінчилися, я з головою поринула в навчання, коли дівчатка передали мені записку від Вадима. У ній він запрошував мене на побачення, на яке я охоче погодилася відразу, адже неуявляла тепер своє життя без нього.

Ми гуляли в парку серед засніжених дерев, все навколо переливалося під сонячними променями, Вадим розповідав, як в дитинстві він любив гуляти в цьому парку, а я згадувала своє дитинство в селі. Нам було так цікаво разом, що розлучатися мені з ним зовсім не хотілося. Вадим приходив до мене майже щовечора, до закінчення навчального року. А далі треба було вирішувати, чи залишатися в місті або повертатися в село.

Я запропонувала Вадим познайомитися з моїми батьками і після отримання диплома ми разом поїхали в село. Мама була рада знайомству, а тато намагався не показувати, що він дуже засмучений цією пожією, адже розумів, що тепер я точно ніколи не житиму з ними вдома. Але Вадим був хлопцем хорошим, він все зрозумів та заспокоїв тата сказавши, що ми їх без допомоги не залишимо. У той момент у мене з’явилося відчуття, що я можу бути впевнена в ньому, я зробила правильний вибір.

А далі все було, як я і уявляла: ми поїхали в місто, жили разом, Вадим зробив мені пропозицію, весілля, потім народився син, а зараз ми чекаємо доньку. До батьків їздимо кожні вихідні, вони граються з онуком, а ми з Вадимом допомагаємо їм по господарству. А нещодавно мій чоловік сказав, що дуже хоче перебратися в село, каже повітря там зовсім інше, чисте, дихати легко. А я тільки рада, що діти будуть в селі рости, там тихо, спокійно і завжди поруч люди, яким ми по-справжньому потрібні. Я щаслива, що доля подарувала мені таку родину.