Василь недовго побивався за дружиною. Ще й року не минуло, як у сусідньому селі швидко знайшов собі молодичку й підженився. У село приїжджав рідко, дітей майже не бачив. Маленька Марічка вже чалапати почала, коли нарешті навідався з гостинцями

– Вставайте, мамо! Танюші вже нема… – почувся у трубці приглушений, ніби з якогось підземелля, голос зятя.

– Що ти мелеш, Васю?! Перепив учора, як доньку обмивав?

– Тільки з лікарні дзвонили. Стан Тані вночі погіршився, – уже плакав по той бік слухавки зять. – Я ж увечері ще її бачив. І доцю мені показувала. Як так, мамо?!

Ганна довго мовчала, поки почуте дійшло до її свідомості. Танюші немає… Що, що могло піти не так?! Все було нормально і дівчина на світ з,явилася без ускладнень. Хіба тепер хто признається, що там сталося вночі. А доньки більше немає…

– Сирітки мої, що з вами тепер буде?! Троє ангеликів без мами зосталися. За що, Господи?! – заголосила, коли врешті усвідомила непоправне.

…Через тиждень після того, як провели в останню путь доньку завела Ганна розмову із зятем, як жити далі. Вона вже в літах, не під силу їй дітей піднімати. Тож надія тільки на нього. Вона, звичайно, помагатиме, чим може, але на його плечі все лягає.

– Я не зможу, мамо! Як дам раду таким малим? Ви, баби, знаєте, що до чого, а я що можу? Вибачайте, але на мене не надійтеся, – випалив він.

Як обухом по голові дав. Від своїх діток відмовляється. Скільки чоловіків зосталися вдівцями і самі ростили свою малечу, а цей злякався…

– Раз так, то я всіх собі забираю! А ти живи як хочеш, – поставила крапку у нелегкій розмові згорьована теща.

Василь недовго побивався за дружиною. Ще й року не минуло, як у сусідньому селі швидко знайшов собі молодичку й підженився. У село приїжджав рідко, дітей майже не бачив. Маленька Марічка вже чалапати почала, коли нарешті навідався з гостинцями. Дитина аж зайшлася, коли побачила чужого дядька в хаті.

– Добрий татко, що діти лякаються, – буркнула теща, але не стала скандалити.

Що воно дасть? Все одно який не який, а батько. Коли копійку якусь перекине чи харчів. Вона на свою пенсію трійко онуків не підніме. Мусить терпіти і меншою бути.

– Ми з жінкою рішили: забираємо Андрія до себе. І вам буде легше, і нам веселіше, – несподівано повідомив зять.

Ганна Петрівна не сперечалася. Може, воно й на краще. Старший хлопчик вже школярик, йому батьківське око треба. І скучає він за татом. Час від часу Василь відпускав малого погостювати до баби. Ганна все допитувалася:

– Синочку, як тобі там? Мачуха не ображає?

Крім «добре», годі було щось витягти з вуст мовчазного онука. Що вона хотіла почути? Правду? А ще він завжди боявся запізнитися на автобус, бо «сварити будуть».

…Збігли літа, як громовиця у літній день прогуркотіли. Марійка, найменшенька, вже випускниця. Середульша студенткою стала. Андрійко після школи почав їздити у Польщу на заробітки, сестрам став помагати. Він і далі жив з батьком. Зробив своїми руками ремонт у хаті, понавозив всякої техніки. Радів Василь, що такого роботящого і майстровитого сина виростив.

Та знов біда постукала. Спочатку не стало жінки, а за трохи гірка звістка прилетіла з Польщі: там не стало і Андрія. Як, чому – нічого не знали, поки лікарі не видали офіційний висновок. У хлопця, виявляється, була важка форма діабету, а він про це й не здогадувався. Харчувався як доведеться, працював як раб, виснажений організм і не витримав.

А тут родина тієї жінки, з якою жив Василь без офіційного шлюбу, права на хату заявила. Дарма, що стільки у неї було вкладено Андрієвих грошей, його праці. Вася ж на цю хату мав свої плани. У нього знову любов наклюнулася: медсестра Рая з райцентру. Все кликала в місто жити. Її квартирку продадуть, він трохи додасть – і куплять більшу. Треба тільки продати хату в селі. Не встиг – родина виперла його звідти.

Щоб загладити вину й справити враження на нову коханку, чоловік продав усе, що попривозив Андрій з Польщі, й повіз Раю з її дочкою та онуками на море. Гуляти, так гуляти! Та приємний відпочинок зіпсував дзвінок з рідного села. Телефонувала двоюрідна сестра першої дружини Тані:

– Васю, ми гроші на пам’ятник Андрійкові збираємо. Теща твоя вже слабенька, їй не до того. Ми скинулися, хто дві тисячі, хто п’ять. Зараз воно таке дороге. Але твій Андрійко заслужив на гарний пам’ятник. Ти скільки додаси?

– Звичайно, дам. Тисячу. Більше не маю, їй-богу! – пробубнів у слухавку.

І тоді сестру прорвало:

– Ах ти ж пад…! Ти від дітей відмовився, прожив у своє задоволення, а тепер на пам’ятник синові, який працював на тебе, як наймит, тикаєш свою смердячу тисячу?! Продав усе, що твоя дитина понавозила з Польщі! Там не на одну тисячу було. Все просвистів? Ми й без тебе справимося. Тільки до сина не приходь!

Після моря Раю ніби підмінили. Ходила сердита, зла. Василь не знав, з якого боку до неї підступитися. А тоді зовсім зникла. Не ночувала вдома два дні. На третій приїхав її зять і сказав Васі вимітатися звідси, бо Рая тут більше не живе. І подався він до своїх дітей проситися. Блудного батька прийняла найменшенька, Марійка, яка бачила його у своєму житті лише кілька разів…

Автор – Ніна РОМАНЮК, за матеріалами видання “Вісник”, фото ілюстративне з вільних джерел.

Усі збіги випадкові

Джерело