Вчора біля хати Соломії зупuнuлося дороге авто. То приїхали діти з далекого міста. Сердиті донька та зять мали до матері серйозну розмову. Соломія про це не здогадувалася, тому зустріла їх на порозі зі щирою посмішкою

Соломія зібралася піти за хлібом. Пам’ять вже трохи, останнім часом, стала жінку похилого віку підводити. Вчора ж була в магазині, а хліба зовсім не купила. Ось і довелося їсти суп без хліба, навіть крихти вдома немає.

Пішла, а телефон забула вдома! Іванка каже, що телефон повинен бути завжди при ній.

– Донечко, навіщо мені той твій телефон? У мене стаціонарний є, який на місті постійно, а я рідко з хати зараз виходжу.

– А якщо станеться щось з тобою. Мамо, телефон завжди повинен бути поруч, носи його і все.

Повернувшись додому, Соломія взяла телефон в руки. Так і є, Іванка, донька її, телефонувала.

Набирає матір номер, а в телефоні чує сердитий голос дочки.

– Мамо, ну ти де була? Знову телефон вдома залишила? Ми до тебе їдемо з Дмитром. Справа важлива до тебе є. Чому ти трубку не береш? Я ж просила.

– Що за така справа, доню, до мене? – але у відповідь вже було чути тільки писк телефону.

Через пів години приїхали діти. Трохи байдуже зайшли і сіли за стіл. Зять навіть не привітався.

– Іваночко, донечко, щось трапилося у тебе? – Соломія вже почала хвилюватися.

– Ні, все добре, мамо. Що ходити навколо? Мамо, ми маємо до тебе прохання, переїжджай до нас, будеш з дітьми допомагати і тобі не так самотньо буде, усім нам буде веселіше і спокійніше. А твій дім ми продамо. Дмитрові терміново гроші потрібні саме заразх, він свою справу відкрити хоче вже давно. Мамо? Що скажеш?

– Я не хочу вас тіснити, дитино. Мене і таке життя влаштовує, товчуся собі тут сама, нікому не заважаю і не набридаю. Ви б тільки частіше приїжджали до мене, то я була б геть щасливою собі тут. Допомоги у вас поки не прошу, якось сама справляюся з усім.

– Мамо, але ти ж тут зовсім одна. Онуки ростуть без своєї бабусі, без твого тепла та турботи. А так будеш бачити їх кожен день, спілкуватися з ними.

– Добре, доню, якщо ти наполягаєш, я переїду. Тільки хату свою поки я не буду продавати. Раптом доведеться повернутися.

Зять помітно пожвавився, з’явилася якась роздратованість в голосі:

– Як не будете хати своєї продавати? А на що мені бізнес будувати? У вас же буде своя кімната в нашому домі. А цей сарай просто згниє без догляду! Кому він потім буде потрібний?

– Не турбуйся, сину! Сусідка може доглянути за ним.

– Все, Іванко, я говорив, що даремно то все, поїхали. Я ж тобі казав, що з нею марно розмовляти. Ми її до себе кличемо, а вона в хату свою вчепилася. Видно гроші для неї важливіше сім’ї.

– Іди до машини. Я зараз слідом до тебе підійду.

Соломія взяла тільки найнеобхідніше, що їй могло знадобиться. На душі було дуже сумно, їхати зовсім не хотілося, але хто її в цьому зрозуміє. Адже в цих стінах пройшли кращі роки її життя, кожна річ, кожна цеглинка була особливо дорогою серцю.

Звичайно ж, бачити, як ростуть онуки, бути частиною їхнього життя жінці теж дуже хотілося. Але одне, коли вони приїжджають в її будинок і зовсім інша жити в будинку, де є свої правила, своє життя та свої, чужі для неї, порядки. Через хвилину вона взяла себе в руки, щоб зять не бачив сліз на її обличчі, а то знову буде говорити, що вона щось їм там шкодує.

Іванка так просила матір, так щиро благала. Казала, що вона дуже втомлюється на роботі, а на дітей зовсім немає часу. Зять теж крутиться, як білка в колесі. Дуже на допомогу матері вони сподіваються.

Сусідка Зіна обіцяла доглянути за хатиною і за старим котом Ваською, якого зять Дмитро навідріз відмовився взяти з собою в квартиру, він там лише заважатиме всім.

Пройшов всього один рік, як вона вже жила у дітей. Соломія вже стільки разів пошкодувала, що погодилася переїхати, але назад шляху не було. Зять з донькою постійно між собою сперечалися, кричали один на одного. Онуки йшли до бабусі в кімнату, вона їх заспокоювала і говорила, що все владнається і буде добре.

Після продажу її хатини в селі пройшло вже кілька місяців. Справа Дмитра, на яку були витрачені всі гроші провалилася. Зять став ще більш дратівливим, іноді приходив після гулянок додому.

Після однієї з такою сварки, Іванка геть засмучена зайшла в кімнату матері зі словами:

– Мамо, а може тобі хоча б трохи пожити в будинку для літніх людей? Ми так добре жили до твого переїзду, а тобі й там буде добре, ти ж все одно в кімнаті весь день сидиш. А тепер навіть на сім’ю не схожі. Постійно сваримося і сперечаємося. Давай тимчасово поживеш, а потім повернешся назад, коли у нас трохи справи владнаються вдома.

Соломія зараз живе в будинку для літніх людей. Діти відвідують її кілька разів на рік. Дмитро так і не знайшов нормальної роботи, тому живуть лише на зарплату її доньки Іванки. Донька Соломії вже декілька разів кликала маму назад, але старенька жінка так і не погодилася. Доживає свою старість з чужими людьми, які їй стали ближчими ніж рідні діти. Але Соломія давно зрозуміла, що рідні у неї вже