Він майже ніколи не говорив їй, що кохає
Марта думала, що ще три дні, і їхня відпустка закінчиться – вони повернуться до шуму великого міста, до своїх синів-підлітків, до буденного графіку. Але зараз вона вбирала в себе цю легкість, цю неймовірну свіжість і тишу. У них з Остапом не було медового місяця. І це вперше вони відпочивали лише вдвох.
Вітер зненацька заскочив їх крижаним подихом. Дерева засвистіли, вигнулися. Повітря стало кольору розведеного водою молока. Остап пригорнув Марту міцніше й повів до будинку. Вона зупинила його.
– Ти замерзнеш, – він дивився на неї тим самим поглядом, як тоді, майже шістнадцять років тому, коли вперше переводив через хисткий місток у цих самих горах. І вона так само вдячно йому усміхнулася.
– Облиш, я зовсім трішечки побуду тут. Наодинці, – вона підняла на нього благальний погляд.
Остап кивнув. За мить він повернувся, щоби накинути їй на плечі шерстяного пледа.
Марта почула, як у кухні гучніше заговориш коментатор. Остап уже не боявся її розбудити.
Він майже ніколи не говорив їй, що кохає. Але щоранку заварював їй чай і перебирав волосся. І він завжди знав, чого вартує справжнє мовчання.
Надійка Гербіш «Теплі історії до кави»
