Він мене спитав чи я його не впізнаю, звичайно, що очі мене вже підводять, тим більше, що я його вже давно відспівала, а тепер он який сюрприз. Воскрес!
– Ти пустиш мене до хати, хочу пояснити, що сталося, покаятися перед тобою та дітьми…
– Довго ж ти наважувався, сорок років пройшло…
Олексій був гарним і все. На красу я й купилася. Але як прийшлося до життя, то тільки й було мови, як йому важко: колектив поганий, робота не цікава, дорога важка. Ми жили у його батьків, які ставилися до мене, як до рідної, навіть через всі ці роки , вони підтримували мене з дітьми і не вірили, що Олексія нема.
Отож, чоловік шукав легшої роботи і вирішив, що буде таксувати на батьковій машині. І так повелося, що графік у нього був ненормований, грошей теж не було, бо ж тоді робочі люди на таксіях не роз’їжджали, а ще як щось не ломилося, то треба було купити.
Діти ж у нас пішли один за другим, а годувала всіх моя зарплата та батьків чоловіка. А далі сталася пригода, де був винен Олексій і грошей треба було багато віддати. Ми продали все, що могли аби віддати борги, тому чоловік вирішив, що поїде за кордон.
– Мене довго не буде, сама знаєш, як там з документами. Тому буду вам телефонувати на пошту.
Ми домовилися, що кожну неділю я буду з першої до другої чекати його дзвінка на пошті, але він так і не дзвонив. Ніколи. А я ходила два роки щонеділі на пошту, коли ж не могла, то йшла свекруха.
Ми не знали що й думати, бо зрозуміло було одне – з ним щось сталося, раз він не дається чути. Я жила з його батьками і так мені там і вік пройшов.
Сини вивчилися і без батькових грошей, далі одружилися і розлетілися. Свекри були вдячні мені, що я їх не лишаю, але просили аби я подумала про себе, але я їм казала:
– Олексій заради нас там на чужині пропав, то я не можу заради нас побути сама? Я ще совість маю і честь.
Отак я їх доглянула старість і свою зустріла в цій квартирі. Звичайно, що думала все життя лише про своїх дітей, щоб їм помогти якнайбільше, а я вже що? Вже така, видно, моя доля.
А тут отаке. Прийшов нарешті.
– Я тебе лиш одне хочу спитати – чого ти так вчинив зі мною, з нами? Я думала, що ми віримо один одному, що ми любимо. А ти отак зробив, що я не мала совісті ні заміж другий раз вийти, щоб хоч легше жити?
– Бо було важко там, Наталю, мови не знав. А далі роботи не було, а далі жінку іншу зустрів, місцеву і закрутилося. Думав, що легше мені буде, ніж з тобою, що ви далеко і наче вас вже й нема і ніколи не було, наче в іншому житті.
Багато розказував, намагався на жалість давити, мовляв, мало йому лишилося і життя його через нас покарало, то ми вже маємо пробачити, бо чого ж додавати перцю.
– Зараз синам зателефоную, – сказала я і набрала хлопців, – Діти, батько ваш живий, виявляється, хоче у вас пробачення попросити. Приходьте до нас.
– Мамо, ми зайняті, – відказали хлопці майже однаково, – Що нам до якогось чужого чоловіка?
Похнюпився Олексій. Певно, думав, що я його пробачу і він старість проживе в цій квартирі, але я сказала, що йому вже пора, бо у мене справи. Пішов, але у мене якесь двояке відчуття – чого ж приходив? Вже як не було стільки років, то чого зараз це все на верх витягувати? Я любила чоловіка, який заради родини поїхав в іншу країну аби заробити грошей. Але цього, який просто втік від неприємностей, я знати не хочу.
Історія написана з реальних подій, імена та обставини змінені в інтересах головних героїв.
Фото Ярослава Романюка
Автор Ксеня Ропота
